Бруно Шульц - Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

Предивна ота паралель долі поета й історії колективного міту. Ми знаємо, як той міт прищепився на першій молодості тих, тоді двадцятилітніх, як на той ґрунт сердець та ентузіазмів він впав, наче молоде збіжжя. Без тієї молодості не було би Пілсудського. Та молодість його вимріяла, вигадала, вийшла назустріч його величі. Тоді це була ще імлиста магма міту, сповнена світанковістю і весною, заплутана у власному розквіті, загублена у власній гущавині, яка ще тоді не читала у собі ясно і ще тоді була сповнена щасливими непорозуміннями, розтоплена у власному розвихренні, у власній універсальній експансії. І міт той дозріває разом із поетом, дистилюється під тиском життя, його пізнань і проникнень, вбирає в себе замислення і гіркоту досвідів, губить пелюстку за пелюсточкою та розбурхана, палаюча квітка мегаломанічних претензій, входить у своє ядро, у плід, повний сконцентрованої поживності й сили. Згіркнув і затвердів він за той час, умістив у собі всю терпку й сумну мудрість епохи. Так поет визволився від одержимості власного молодістю, довершив і реалізував міт покоління, дав йому ім’я, під яким той міт перейде до нащадків як голос нашого покоління. Хто би міг припустити, що плід тієї молодості настільки гіркий і трагічний, молодості, яка тріумфально почалася під знаком «Весни і вина», що таким було її справжнє ядро. Радісне шаленство екстазу змінюється на грізну трагічну волю, безмежний біологічний оптимізм дає задній хід, повертаючись на найвужчі, звідусіль уразливі, трагічні позиції.

У «Волі трагічній» не лише дозрів до остаточної форми міт наших часів, а й поет дістався своєї найвіддаленішої мети. Велич героя, яку він звів на тій верхівці творчості, він виростив власними засобами. Для неї він дозрів і зміцнів до найвищої своєї сили, для неї заощадив у собі й зібрав докупи ту силу слова й думки, яка дозволила йому дорівнятися величі теми, стати відповідним їй. Звідти випливає внутрішнє право і покликання Вєжинського, тому, коли від імені героя він говорить у першій особі, то це не звучить як узурпація. Ця ідентифікація, те злиття героя і поета є тут легальним і правомірним. Немає у цій поемі жодного фальшивого вірша. На все поетові вистачило покриття, внутрішньої субстанції: він вибудував велич героя зі своєї власної пророчої величі.

* * *

Ще раз повертається велика фатальність історії Польщі, типова і трагічна ситуація її історії: особистість на голову переросла століття, геній любові і піклування пожирається нікчемністю. Те велике осамітнення, глушина довкола величі, патос тієї любові, яка водночас є ненавистю («що в Польщі любов означає стільки само, скільки й ненависть»), проводить поета крізь низку варіантів, крізь етапи тієї великої біографії і замикає ті етапи — кожен із них — в якусь монументальну ситуацію, в якесь баладне скорочення.

Поет висновує з себе дивну матерію, особливу поетичну тканину, з якої прядуться ті напівмітичні історії. Тут, мабуть, міститься центр ваги мистецького діяння Вєжинського — у глибині свого натхнення він видистилював той аліас, знайшов у собі ту субстанцію, ту поетичну реальність з її власними правилами, яка розвивається у власному духовному просторі, що таким чином реалізував поетичне тіло міту.

Предивною алхімією слова він створив поетичний вимір, мітичну дійсність, у якій зовнішня хроніка подій невидимо переходить у свій глибший сенс, у якій мерехтливо проникають одне в одне історичний факт та історіософія, зовнішні події переплітаються з ліричною, внутрішньою своєю кантиленою. Поки що ми ще не маємо знарядь та органів для здійснення стислого, теоретичного охоплення сутності поетичної дійсності, її розмаїтих ґатунків, для визначення їхньої семантики, їхньої структури та синтаксису. Що ж тоді можемо про неї сказати? Вона відбувається і діє в якомусь власному просторі, наполовину ніби в мітичному пейзажі, наполовину у внутрішньому пейзажі героя, розпостертому на всю Польщу. Герой пантеїстично розчиняється в історичному пейзажі, розмінюється на інциденти, війни і тріумфи, і знову збирається в собі, формується в особисте обличчя, в Духа історії, в сумну, зраджену і самотню людину. Вєжинський створив тіло цього міту, велике й туманне, надособистісне і трансцендентне, яке містить у собі героя, Польщу, її долю та історичне обличчя тієї долі, застигле у монументальному мітичниму портреті. Він підхоплює і вплітає у наші часи велику лінію романтичної поезії, будує і передає майбутньому ту, можливо, єдину в сучасній історії постать історичного міту.