Бруно Шульц - Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

У творчості Налковської, яку надійний інстинкт завжди остерігав від переступання межі власної компетенції, «Нетерплячі» є фазою остаточного усвідомлення авторкою її засобів і можливостей.

Цілковито підкоряючись власним закономірностям, цей твір водночас отримує своєрідну остаточну санкцію на досконалість: нескінченна зовнішня перспектива — через ілюзію поступового зникнення у периферіях, і внутрішня — через нескінченну низку віддзеркалень і можливих інтерпретацій, за допомогою яких ця перспектива поляризується і зникає на краю своєї проблематики.

Через спроби послабити усталені системи досвіду, головні категорії нарації разом із намаганням подолати їх, через порушення комплексу, дотичного до підсвідомого та граничних сфер душі, ця повість суголосна з прагненнями, які нуртують у сучасній європейській літературі.

Першодрук:

„Skamander” 1939, nr. 108—110 [рецензія на роман «Нетерплячі» Зоф’ї Налковської (1884—1954), виданий книжницею „Atlas” (Львів, 1939)].

Перевидання, зокрема:

Bruno Schulz, Opowiadania …, s. 408—425 [на тему взаємин Шульца і Налковської див. також інформацію Єжи Фіцовського: Bruno Schulz, Księga listów , s. 151—154].

Легенда — це орган визнання величі, реакція людського духу на велич.

Коли йдеться про людей звичайного виміру і про вчинки й події звичайні, достатньо психології, прагматизму, реалістичних методів історії. Тим ключем ми відмикаємо день сьогоднішній, і багато хто вважає, що той ключ відмикає все. Це віра малих епох. Позитивізм — це релігія часів, які у своєму розвитку не зазнали величі. Бо ж у площині світу велич розсіяна скупо, як вкраплення дорогоцінного металу в кубомилях глухого каміння. Невіра у велич — вроджена риса людського духу. Існує в нас такий собі дух нікчемності, який роздрібнює, підриває, підгризає, розсвердлює на уламки, аж поки не роздрібнить, не рознесе на крихти, не прориє скелю величі… Такий вигляд має невтомна, запальна, підпільна праця, яку виконує нікчемність.

Щоб зрозуміти, людина мусить поменшати. Пристрасть до розуміння, асиміляції є елементарною силою, автоматичною функцією людськості. Так вона прогризається крізь велич, знищуючи її. Історія повна мурашників і смітників — застиглих курганів величі.

Психологія — це пересічність, це віра в однорідність, у сіре право мурашки. Коли XIX століття поглинуло останню велику людину, настала епоха психології, як сонячний і безкінечно нудний день. Людство зітхнуло з полегшенням. Воно присягнуло самому собі не народжувати більше великих людей. Відмовилося від їхнього існування. Настала реставрація нікчемності. З полегшенням було повернуто колишні права пересічності, відновлено принцип зрозумілості, раціоналізму. Усю територію життя було поділено, пошматовано, поставлено під контроль. Проголошувалася неможливість величі, повідомлялося про її непотрібність. Висувалася ідея безособистісного історичного процесу, з цифрами та статистикою. У них шукали ключ до розуміння історії.

Тому, коли поволі, непомітно виросла серед нас мовчазна велич і коли, мов тихі блискавиці, розбіглися перші звістки про неї, — першим рефлексом маси було протиставитися, замкнутися перед цією величчю, відібрати в неї її заслуги.

Людська маса чинить опір тим, хто веде її до величі. Особливо тоді, коли та велич гордує спокушанням, не пестить, не лестить, не обіцяє.

Щоб її витримати, треба її покохати. А хто може зважитися на таку жертовну, невзаємну, полум’яну й патетичну любов? Хто може взяти на себе її навіки пригнічуючий тягар?

* * *

З уторгненням величі в аннали історії призупиняються права звичайних процесів. Психологія і раціоналізм, ці інструменти применшення й розуміння, стоять, наче прибиті цвяхами, — непридатні й розірвані. Інтелект дає задній хід і оголошує капітуляцію.

Права величі несумісні з методами щоденного мислення. Розум, який хоче їх пізнати, мусить повернутися до глибших резервів, і його тимчасовою конструкцією, давно перевіреним прийомом стає легенда. Це заголовок, перша провіденційна назва роману, який виношує людство. Визначаються межі святої території, на якій буде зведено святині і святилища, акрополь нації — і біля входу на ці терени встановлюється табличка з написом: легенда.

* * *

Суть величі виражається великими антиноміями. Ми стаємо перед низкою антиномій, суперечностей і неосяжностей. Але відчуваємо, що лише з боку розуму вони забезпечені знаком заперечення. З якогось іншого, невідомого боку ці заперечення вирішуються як найвища відповідність, правильність і позитивність. У нашій людській мові ми мусимо їх ризиковано конструювати, ставлячи знак „ні” і підкріплюючи самими запереченнями. Цю єдину, неподільну, як ніщо інше на світі, цілісну річ, ми мусимо ділити на антитези, незграбно намагаючись інтегрувати ці частини в цілість.