Бруно Шульц - Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

Перевидання:

Bruno Schulz 1892—1942 …, s. 154—155.

Патроном цієї книги був Гамсун [6] Кнут Гамсун (1859—1952) — норвезький письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури 1920 року. . Роман «Соки землі» справив на неї помітний вплив. Бернгард Келлерман хотів зобразити епопею відбудови і творчої праці, показати, як маленька, але важлива клітина великої, знищеної війною країни затягається шрамами й гоїться. Після епопеї ненависті і знищення, після пекла мук і принижень, крізь які перейшла країна, це мала бути рапсодія незнищенної творчої сили, ідилія кохання й оптимізму.

Існує два види оптимізму. Оптимізм від боягузливості, з примруженням ока, зі спотворенням правди — і оптимізм героїчний, вартість якого вимірюється сумою переможеного, просвітленого песимізму. Оптимізм Келлермана належить до першого виду — це програмний, заздалегідь продуманий оптимізм, що пересіває реальність крізь сито цензури ad usum Delphini . Ми постійно відчуваємо гарантовану безпеку, якою автор огортає своїх героїв. Si duo faciunt idem, non est idem . Гамсун, син щасливого, помилуваного війною народу, який успішно розвивався, мав право на таке безпроблемне, позитивне ставлення до дійсності, до продукції, до системи. У німецького письменника, представника країни, системно збуреної, роздертої між війною, інфляцією, революцією і суспільною боротьбою, така спрощена безпроблемність стосовно тих самих явищ є непростимою тупістю. Ідилія, навіть з елементом удаваного героїзму, в післявоєнній Німеччині мусить виглядати як омана.

Але й на художньому рівні — у змалюванні характерів, ситуацій, перспектив, відкритих углиб життя, книга Келлермана не виходить поза добре відомі шаблони. Первнева, автентична творчість полягає у подоланні схеми, в розширенні її діапазону, включенні в неї нових елементів — ця творча коректура, цей момент рухомості, поки він не застигне в новій, збагаченій фігурі, ці коливання між старою і новою, ще ризикованою формою і є причиною того бадьорого напрямку думки, того відновлення образу світу, якого очікуємо від доброї книги. Келлерман натомість рухається за усталеними схемами, а його роман можна вважати спробою емоційної продуктивності, яка ще ледь зберігається в цих схемах. Треба, однак, визнати, що ця його спроба досить значна. Бо ж існують схеми ситуацій з ніби завжди невичерпною енергією зворушення. До таких належать усі робінзонади, образи бережливої людської праці на лоні природи. За такого типу схемами побудовані події роману «Приязнь».

Книзі Келлермана шкодить постійно відчутна аналогія з Гамсуном, перед чаром якого автор не може встояти, залишаючись далеко позаду цієї глибини і краси. Це особливо прикро позначається на образах любові, яка у Гамсуна завжди повна глибини й поезії, тоді як у Келлермана набуває присмаку ресторанної, несмачної, типово німецької тривіальності. Є, однак, у книзі багато вдалих рис, цікавих і щасливих моментів. До таких належить, зокрема, досконала постать удови Шальке.

Першодрук:

„Wiadomości Literackie” 1936, nr 31 [рецензія на двотомний роман за назвою «Приязнь» німецького письменника, публіциста, автора репортажів Бернгарда Келлермана (1879—1951), перекладений Болеславом Яцеком Фрюлінґом і виданого у книжниці „Atlas” (Львів, 1936)].

Перевидання:

Bruno Schulz 1892—1942 …, s. 155.

Один із ранніх романів Моріака, який повністю передбачає майбутню велику майстерність письменника.

Тут відбуваються найінтимніші і найглибші людські події, події між матір’ю і сином; це драма, що розігрується в житті кожної людини в передісторії її дитинства, в архаїчний, доісторичний період. Щось із суворого жаху й величі міту автор зумів помережити у зображеній історії Фелісіте і Фернана Кязнав — старої матері та її п’ятидесятирічного сина, якого вона любить фанатичною, сліпою й ненаситною любов’ю. Моріак показує, якою демонічною, фатальною і світоруйнівною може стати благодійна сила любові, якщо вона у своїй безмежній узурпації нав’язується світові як найвищий принцип, руйнуючи тим підвалини людського ладу. Письменник утілює один із проявів вічного гріха, закладеного в нескінченному кульмінуванні виняткового, самозакоханого, жагучого почуття. Тому існує якийсь біблійний патос у цих двох-трьох постатях, які велично пересуваються в полі зору оповіді, застигають на першому плані у великих і вічних контурах на тлі скупого пейзажу — оголеного, як у Мілле [7] Жан-Франсуа Мілле (1814—1875) — видатний французький художник, автор майстерних композицій, пейзажів, портретів. , і доведеного до найпростішої межі між небом і землею.