Костянтин Москалець - Сполохи [Літературна критика та есеїстика]

Кожна сльоза, каже поет, має бути виплаканою, кожна зупинка означає не просто затримку або застій, вона означає смерть. Тільки тут ми помічаємо, що «П’ятикнижжя» не є зібранням принагідно написаних творів, а твором самим по собі, з власною динамікою й сюжетом, просотаними незримими або ось такими малопомітними нитками асоціативних відлунь і повторюваними сполохами вагомих смислових наголосів, натяків, відсилань. Адже попередня книжка, «Вертеп», розпочиналася спорідненою мудрістю, збереженою в старожитньому афоризмі. «Ніщо не лишається постійним у своєму становищі», — так звучить епіграф до «Вертепу». А якщо лишається, що тоді? У творах Чубая перегукуються не так поодинокі слова чи образи, як плідні для розмислювання філософські ситуації, тому «Відшукування причетного» без труднощів потрапляє до відповідного контексту не надто вже й неоглядного ряду творів, де автори, такі як Малларме, Рільке або Т. С. Еліот, намагаються упритомнити собі й читачеві більш ніж затяжний, нескінченний стрибок у небуття, що ним є кожне перебування в безплідній землі, кожне самогубство і кожний недоконаний спосіб смерті. Самогубство — це кардинальний вияв непричетності, блискавичний розрив усіх наявних зв’язків, знищення часу в собі і себе в часі. Проте над ним тяжіє лиха доля довільності, капризної сваволі або, власне, бездольності, яку важко обґрунтувати іншими, завжди мізернішими за велич відданості долі, мотиваціями. Самогубство завжди невмотивоване, завжди страждає браком достатньої підстави, позаяк воно в нетерплячці емоційного збурення випередило ту смерть, що й так збиралася настати, а отже, в цьому випередженні й гонитві за смертю (чи у втечі від життя) самогубство розминулося і зі смертю, і з життям, назавжди залишившись питанням без відповіді, хоча саме претендувало стати відповіддю. Самогубство — видима і тому несправжня смерть, каже Чубай. Єдиний спосіб зробити її справжньою бодай заднім числом (і таким чином спекатися назавжди) полягає у відшукуванні причетного до самогубства, у знайденні адекватної відповіді на невластиве питання, всупереч тому очевидному фактові, що воно не передбачає жодних відповідей. Як знайти причетного — не винуватця, не призводителя самогубства, а спільника — «витіюватому жестові» остаточної самотності, яким є самогубство? Тут розпочинаються блукання «між трьома дороговказами» й інфернальна нездатність самотності, зафіксованої в останню мить життя і в першу мить несправжньої смерті видобути з себе когось іншого поза дзеркальним двійником, що в ненастанному клонуванні множиться до тисячі. Однак і тисяча двійників не замінить одного-єдиного справжнього іншого. Відмова минатися, закарбована у невиплаканій «вчорашній сльозі», стає безпритульним прокльоном, що в коливанні між потойбічним бездоріжжям і тутешніми «безконечними паралельними посмішками» не знаходить жодної дороги до жодного вуха, жодної точки перетину хоч з реальністю, хоч з ірреальним царством тіней, двійників, дзеркальних відображень та іншого населення безплідної землі. Втім, Чубаєві йдеться не так про метафізичні злигодні занапащеної душі, як про створення якомога адекватнішого образу неавтентичності, недо-життя, недо-смерті, або ж, як він сам формулює, «нарочитого існування» саме тут, у світі, що вважається єдино реальним. У «Відшукуванні причетного» поет виходить поза хоч-не-хоч завужені межі соціальної сатири на лицемірних совєтських буржуа, сповіщаючи більш жаску екзистенційну правду: неавтентичне існування гірше за смерть, безплідна земля є потойбіччям тут-і-тепер. Усе, що видиме — мертве, нагадає він у наступній книжці (вірш «Можна»). І чим видиміше — тим мертвіше, незалежно від політичного устрою землі, де це неавтентичне видніється. Для двадцятилітнього поета, що спромігся побачити такі речі «за видимістю речей» і висловити їх мовою поезії, це могло стати вбивчим висновком з життя і з людини як такої. Або ж самовбивчим. Якби не фінал «Відшукування причетного», де з цілковитою, хоч дещо й несподіваною солідарністю до заповідей християнства провіщено воскресіння Христа, єдину подію, що дозволяє хоч життя, хоч смерть бачити істинними, незалежно від способу їхнього виконання, а отже, неможливе, абсурдне питання, яким є самогубство, несподівано, всупереч усім сподіванням усе-таки знаходить свою, не менш абсурдну, зате життєдайну відповідь і свого Причетного.