Костянтин Москалець - Сполохи [Літературна критика та есеїстика]

Хай там як, а у випадку з подорожньою есеїстикою Герберта варто пам’ятати, після чого вона писалася. Писалася ж вона після надміру страхітливих випробувань воєнного і повоєнного лихоліть, по тому, як авторові поталанило цілим вирватися з лабет смерті і неволі, з країни, яка ще кілька десятиліть залишалася потойбіч Європи та морального ладу. Сам Герберт не забуватиме про це ніколи, поминаючи у віршах юних однолітків, котрим замість склянки італійського к’янті довелося випити повну чашу вповні польської смерті:

Не забуває він про них і на руїнах Акрополя, хоч обмірковує спочатку, здавалося б, зовсім інші речі, властиво листа Зигмунда Фройда до Ромена Роллана: «Отож так: стоячи на Акрополі, я кликав душі моїх полеглих колег, я журився над їхньою долею, вже навіть не тому, що вони загинули лютою смертю, а співчуваючи, що їм було відібрано невичерпну чудовість світу. /…/ Коли вже я став обраним, думалося мені, і то без особливих заслуг обраним у грі сліпої долі, то я мушу надати цьому виборові сенсу, позбавити його випадковості й довільності. Що це означає? Це означає — бути гідним вибору й вчинити його моїм власним вибором. Уявити собі, що я делегат чи депутат усіх тих, кому не вдалося. І, як належить делегатові чи депутатові, забути про себе, напружити всю свою вразливість і здатність до розуміння, щоб Акрополь, кафедральні собори, Мона Ліза повторились у мені, звісно, в міру мого обмеженого розуму й серця. І щоби те, що я в них втямив, я здужав переказати іншим» («Душенька»).

Від есею до есею, від книги до книги забування про себе задля якомога повнішого розуміння і переказу звіданого стає дедалі виразнішим. Подеколи Збіґнєва Герберта провідують сумніви щодо достатності обраного способу письма та й самої місії тлумача картин, руїн, цінностей. Як переповісти блискавичний сполох образу, даного сповна й одразу, як передати оглушливе німування миті екстазу розтяглою мовою «судових вироків і любовних романів»? Цитуючи безжальний вердикт Вітольда Ґомбровича — «Усе це не має жодного сенсу», — Герберт, однак, не полишає спроб виповісти невимовне. Отже, уроки Генрика Ельценберга виявилися немарними (повернемося до цього трохи згодом). Надаючи мову позачасовим безсловесним образам, розбуджуючи і примушуючи говорити старе святе каміння, автор, може, й не зауважує феномена, на який пізніше звернула увагу Богдана Карпентер, поруч з Чеславом Мілошем — одна з перших перекладачок поезій Збіґнєва Герберта на англійську. Проаналізувавши мову кращих есеїв — «Il Duomo», «П’єро делла Франческа», «Натюрморт із вудилом», — дослідниця порівнює її з мовою поезій Герберта, роблячи, відтак, висновок, парадоксальність якого не зменшує його слушності: мова прозаїчних творів письменника значно поетичніша за мову його ж таки віршів. «Розбіжність між цими двома сферами письма, — пояснює Богдана Карпентер, — свідчить, що засадничий підхід Герберта до кожного з жанрів був інакшим. У той час, коли поезія несла тягар моральної відповідальності, есеї про мистецтво звільняли автора від тягаря обов’язків, хоча його етична позиція неодноразово таки впливала на них. Есеї стали доменом чистої радості, віддушиною для того типу вразливості і чуттєвості, якому не було місця в поезії. Слова, яких Герберт уживає для окреслення своїх естетичних переживань, вказують на безпосередність, спонтанність і насиченість емоцією, яких марно шукати в його поезії, де почуття постійно контролює іронія, накладені самому собі вудила. Поезія і есеї — то ніби дві ноги Пана Коґіто: «права/шляхетно штивна» і «ліва/схильна до скоків/танцівна»».

Іронії, втім, не бракує і в есеях. Мандруючи Італією, автор бесідує із земляком-емігрантом, власником готелю синьйором Ковальчиком, «про заплутаність воєнних доль, вади італійців, переваги поляків і вплив макаронів на душу». Серед поважних на позір історіографічних медитацій раз у раз виникають потішні сценки з мандрівного побуту, добродушні кпини, іронічне піддражнювання друга-читача або й того ж таки велемудрого Ґомбровича. Авжеж, пане Вітольде, пластичним мистецтвам притаманна вроджена глупота; дійсно, нема жодної картини, яка популярно виклала б нам філософію панових улюбленців Гусерля або Сартра, за допомогою яких пан катував своїх співбесідників…