Костянтин Москалець - Сполохи [Літературна критика та есеїстика]

Розчарування «Ориґіналом Лаури» настільки велике, що на посередній переклад Петра Таращука якось уже й не звертаєш уваги. Майстерна гра словами, над якою ще може вряди-годи застановитись англомовний читач, в українському перекладі втрачена повністю. Досить поглянути на такого словесного монстра як «Залозовид» (в ориґіналі «Glandscape»), щоб усе одразу стало ясно; от невже не можна ризикнути хоч раз у житті, створивши замість нудної буквальності який-небудь «Гланд-шафт»? Чимало слушних зауважень щодо невправної роботи перекладача висловила Ірина Славінська, яка однією з перших відгукнулася на публікацію і, на відміну від анонімного рецензента в «Дзеркалі тижня», що бездумно повторив химерні вигадки «наперсточників», одразу розставила належні акценти. Вона помітила і «мало супровід у вигляді звичайної насолоди», і «фонтанові знадобилося досить часу, щоб забезпечити належну ерекцію», і незнання французької мови, і ряд інших прикрих дрібничок, які, зібрані в такій кількості, перестають бути дрібними, остаточно вбиваючи насолоду від читання і злощасний ориґінал.

Три книги есеїстики Збіґнєва Герберта, видані «Духом і літерою», складаються на цікаву, зв’язну розповідь про країну Європа, яку чи не кожен з нас носить у собі. Аякже, хто ж не провідував, якщо не наяву, то бодай у мріях, викликаних лектурою печер побіля Монтіньяка, де нечіпаними збереглися наскельні розписи палеолітичних мисливців; хто не знає про засадничу відмінність між доричним й іонічним стилями, в існуванні якої так кортіло би переконати власний зір, а не тільки ерудицію; хто бодай краєм вуха не чув про Ван Ґоґа (хоч «край вуха» у пов’язанні з іменем цього маляра звучить дещо макабрично) і видатного поета провансальського відродження Фредеріка Містраля, про фрески П’єро делла Франческа і Акрополь, голландські тюльпани і облогу Лейдена? Ці імена, назви міст і квітів, рядки поетів і картини старих майстрів не раз спливають як захист перед сном розуму, з’являються як більш або менш приховані цитати на обкладинках написаних нами книжок, вони слугують золотим тлом заопівнічних бесід і незрадливими знаками належного, на які орієнтується невтомна ностальгія за країною Європа. Хтозна, як прозвучали би ці українські освідчення для самого Збіґнєва Герберта, який не без в’їдливості писав, що за 100 кілометрів на схід від Львова нема вже ні готики, ані бароко, нічого нема, одні тільки степи, і на старовинних картах ці території неодмінно були би позначені як «Земля, де мешкають дракони». А проте, не виключено, що наші ностальгійні марення за грецькими храмами, які «живуть під золотим сонцем геометрії», та й за барвистим маревом Європи загалом, здобули б у його розхристаному батярському серці найвластивіший відгук, що саме йому більше, ніж пересічному київському перехожому, промовили би рядки з сонета Миколи Зерова: «Ми скрізь були; нас вабив спів сирен, Сарматський степ, і мармури Атен, і Сапфо чорна скеля на Левкаді…»

Незважаючи на нотку шибеницької самоіронії, яка звучить у назві книги «Варвар у саду», зрозуміло, що Герберт є європейцем до шпіку кісток, причому європейцем тієї старої, довоєнної формації, викшталтуваної на зразках класичної освіти. «У ті часи ніхто (чи майже ніхто) з поважних людей не підважував доцільності вивчення класичних мов у школі. Ніхто також не обіцяв нам матеріальної користі від читання Платона чи Сенеки в ориґіналі. То було звичайне тренування мислення, а також закваска характеру, позаяк ми борюкалися зі складними проблемами, і я досі не знаю, бо ніхто того не довів, чи не краще це, ніж розв’язування лінійних рівнянь», — міркує Герберт в «Уроці латинської мови». Чи не завдяки отому по-європейськи заснованому характеру майже все життя цього дивовижно незалежного письменника проминуло в мандрах. Народжений і вихований у Львові, він ще юнаком долучається до конспіративної діяльності, пов’язаної з акціями Армії Крайової, підпільно завершує середню освіту і незадовго перед вторгненням совєтських окупантів перебирається до Кракова. Постійна побутова невлаштованість, низка непрестижних і малоприбуткових професій, наполегливе, з останніх сил, здобування вищої освіти (серед іншого — студіювання філософії в Генрика Ельценберга). Весь цей бурхливий, небезпечний і незатишний період триває аж до 1957 року, коли в Герберта нарешті з’являється власне помешкання і матеріальна підтримка у вигляді стипендії Спілки польських письменників. Часом 100 американських доларів можуть невпізнавано змінити життя людини; адже власне завдяки стипендії і відбулася перша велика європейська подорож Збіґнєва Герберта, творчим наслідком якої став «Варвар у саду».