Костянтин Москалець - Сполохи [Літературна критика та есеїстика]

Це не просто подорожні нотатки, тим більше не альбом принагідних знімків на згадку, до яких найчастіше нікому нема справжнього діла. Це радше спроба ґрунтовного буттєво-історичного осмислення Європи, що сталася з тобою так, як стається доля. Перше, що впадає до ока — неймовірна начитаність автора в кожній з царин, про які йдеться в есеях. Тільки в «Ляско» зустрічаємо прізвища Брея, Вофре, Кірхнера, Сєрошевського, а багатьох етнологів і дослідників палеоліту, на праці яких покликається Збіґнєв Герберт, взагалі не названо по імені — і все це заради якомога докладнішого, щільнішого письма, заради невеличкого, легко прочитуваного есею на десяток сторінок! Так буде і далі, яких тем не торкався би автор — середньовічної єресі альбігойців, мінойських стінописів, драматично жорстокої і підступної розправи з орденом тамплієрів тощо. Герберта неможливо уявити серед захеканої отари туристів, гнаної всевладним і всевідущим гідом до чергового водопою мистецьких вартостей (у текстах вистачає шпильок на тему цього різновиду стадного пізнання). Він завжди — сам, завжди осторонь, улюблений довоєнний путівник з батькової бібліотеки на колінах, у нотатнику з’являються швидкі, мов лилики, рядки. Пурпур призахідного сонця, колони, фрески, полотна, перебірливість знавця, вичікування слушної миті, самодостатньої і єдино можливої для побачення з красою та істиною: «Зрештою, коротка вилазка з автокару не дає поняття про те, чим є грецький храм. Треба провести між колонами принаймні один день, щоб зрозуміти життя каменів під сонцем. Вони міняються залежно від пори дня й року. Вранці вапняк Пестума сірий, ополудні — медовий, коли сонце заходить — пломенистий. Я торкаюся його і відчуваю тепло людського тіла. Наче дрож, пробігають по ньому зелені ящірки». Якраз вибаглива й некваплива відстороненість дозволяє Гербертові щоразу опинятися в належному місці, в самісінькому центрі мистецької події, якою є античний храм або дивом уціліле полотно забутого всіма голландського маляра-ексцентрика, не виключено, розенкрейцера. Непомітно для читача автор стає довіреною особою, найпевнішим провідником у лабіринтах європейського спадку, переконливо демонструючи те, чого не покаже жодний інший гід «з голосом сержанта, котрий читає Святе Письмо». Герберт відчуває час на дотик, історію — на смак, він володіє рідкісним даром синестезії, щедро ділячись чуттєво-інтелектуальними коштовностями з нами. Одухотворена чуттєвість з однаковою насолодою розкошує барвами і лініями, цитатою з Унґареті або з орфічного гімну, як склянкою найкращого к’янті в Сієні, так і власним описом смакування: «Належить нахилити склянку, щоб побачити, як рідина спливає по склі — чи не залишає вона слідів. Пізніше її треба піднести до очей, і як каже один французький ласун, втопити очі у живих рубінах і розважати, наче над китайським морем, повним коралів і актиній. Третій жест — наблизити край склянки до нижньої губи і вдихати пахощі mammola — фіалкового букету, який свідчить ніздрям про те, що к’янті справді добре. Затягнутися ним аж до дна легенів так, аби вмістити у себе всі пахощі зрілих виногрон і землі. Врешті — проте уникаючи варварського поспіху — взяти в уста маленький ковточок і язиком розтерти тьмяний, замшевий смак по піднебінню».

Можна шукати джерел цього привітання життя в темпераменті автора, в багатстві різноманітно обдарованої особистості, в духові визволення, що супроводжує кожного, хто перетнув кордони, а відтак порвав вудила повсякденної приспаності обов’язковим. Цінування і смакування вина часу — це добровільно взята на себе форма, епікурейський, так би мовити, аскетизм. Адже, між нами кажучи, Збіґнєв Герберт надто добре знав і вакхічну оргіастичність, і «варварський поспіх» нічим не стримуваного поглинання напоїв, котрим аж ніяк не було по 400 років. Приятель з його пізнішого, берлінського періоду, згадує, як зустрів Герберта з двома трилітровими бутлями дешевого італійського вина і запропонував допомогти нести їх. «Ні, якщо мені буде затяжко, то я просто вип’ю це вино!» — відмовився Герберт. «Шість літрів італійського шмурдяку, — скрушно хитав головою приятель, переповідаючи цю історію Альфреду Альварезу, — та там одного бутля вистачило би на тиждень цілій родині!»

Можливо, саме завдяки доброму знанню аполонічного і діонісійського начал Збіґнєв Герберт пропонує власну інтерпретацію картини Торентіуса «Натюрморт із вудилом». Скидається на те, що в Торентіусі та його прижиттєвих ескападах Герберт вбачає alter ego , а отже намагається знайти лік на спільні рани: «В етичних категоріях натюрморт Торентіуса зовсім не є, якщо мої припущення слушні, алегорією Vanitas , проте алегорією однієї з кардинальних чеснот, званої поміркованістю: Temperantia, Sophrosyne . Саме таку інтерпретацію накидають зображені предмети — вудило, вузда пристрасті, начиння, які надають кшталту аморфним рідинам, а також келих, наповнений лише до середини, наче на згадку про похвальний звичай греків змішувати вино з водою».