Костянтин Москалець - Сполохи [Літературна критика та есеїстика]

Така вічна першість модерну корелює з ніжністю і чистотою першого кохання, збереженого на все життя, досконалі описи якого ми не раз знаходимо в «Із янголом на плечі» («Доля», «В передчутті», «Юна моя майбутня дружина»), вона також нерозривно пов’язана з глибоким релігійним почуттям, вираженим у тих Малковичевих віршах, що в читацькому сприйнятті складаються на різдвяний цикл («Із янголом на плечі», «Сад різдвяний», «Лубок»), Мініатюрний світ вертепчика обертається на огром універсуму, в яслах із сіном народжується найбільша з можливих таїн, яка єдина може бути джерелом цінностей. Народженню джерела буття допомагають збутися крихітні п’ятирічні підручні, старанно виспівуючи на шляху до духовного Вифлеєму перші у своєму житті колядки. Ця першість анулює нагромадження маси сущого та непідсильні товщі історичного часу, адже кожна дитина пояснює собі своє народження як найновішу, найавтентичнішу і найважливішу подію у бутті, втім, так воно і є. Тому Боже і людське дитя виявляються однолітками та спільниками:

Взаємопорозуміння на рівні спільно визнаваних дитячих цінностей — шоколадок — не зникає з подальшим плином років і речей; ця незнищенність розуміння, відмінного від пізнання, і непідвладність поширеним гадкам та нав’язуваним владами світу цього поведінковим габітусам виявляються в якомусь засадничо антиніцшеанському й антидарвінівському (вже не кажучи про антиринковість) настрої «Саду різдвяного», у пильній і печальній увазі до людей не від світу цього («Юзь»), до слабких, уражених хворобами або тими чи іншими залежностями («Кахляна (тоскна) буколіка»), до самітніх і неприкаяних душ, яким не вдалося прижитися тут і знайти — або не втратити — себе («пташина елегія», «З нічних молитов»). Читаючи ці вірші, можна відчути, як поет ледь помітно заперечливо хитає головою перед теорією природного добору або новочасним імперативом успішної соціальної адаптації, застосованими щодо поодинокої, живої, конкретної, тобто справжньої, людини.

У збірках вибраного «Вірші на зиму» (2006) та «Все поруч» (2010) варто звернути увагу на побудову змісту, яка є зримим образом плину часу навспак, до джерел, що за таємничими законами герменевтичного кола стають не тільки витоками, а й метою. Починаючи з «Із янголом на плечі» Малкович неухильно дотримується саме цього принципу формування змісту, від найновіших віршів — до найдавніших. Щоб коло зімкнулося, він у «Все поруч» не зупиняється перед видобуванням з архівів і першою публікацією ранніх поезій, вбудовуючи їх у хронологічно відповідні простори попередніх книг, наочно підтверджуючи припущення про шлях до синтезу, про перетоплювання в тиглі пам’яті і досвіду того, що поставало як даність, а насправді було творчим завданням і ціллю. Те, що подавало себе одним з розділів «Білого каменя», стає окремою книгою «Все поруч». Як і завжди в Малковича, зміни в усталених, здавалося б, версіях спрямовані на ущільнення поетичного тексту, прояснення невиразних місць, усунення манірних і невластивих способів вислову. Поет залишається по-дитячому довірливим і відкритим до читача (хоч і не забуває по-змовницьки підморгнути, як він іронічно помиляючись каже, « скурпульозному »), не причиняючи дверей творчої робітні. Отже, те, що виглядало знадвору як надміру вимогливий до себе перфекціонізм і мало не дивацтво, тут, у майстерні, де все поруч, обертається прилученням до важливого глибинного процесу тривалістю в людське життя. Щойно взявши безпосередню участь у добудові поетичного світу за посередництвом самостійного дослідження та інтерпретації, що є виявом кшталтування нашої власної ідентичності, ми зрозуміємо: таке ретельне, як у Івана Малковича, цизелювання тексту насправді становить собою вкрай трудомісткий, не раз болісний алхімічний чин самостворення й індивідуації, створення себе таким, яким ти — виключно ти один — лишишся назавжди. І тільки тоді, коли ляже остання крапка, коло насправді замкнеться, лице, що впало колись на воду, допливе нарешті до кінця далі [Так у оригіналі. — Прим. верстальника ] і, підвівши очі вгору, зустрінеться поглядом зі собою.

Книжку Оксани Забужко «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» можна без перебільшення назвати сенсаційною. Важко так одразу визначити її жанр — містична біографія? розлогий есей з численними публіцистичними вкрапленнями? альтернативне щодо вітчизняного (втім, і діаспорного) літературознавства дослідження маловідомих, а проте вибухових евристичною цінністю проблем творчості Лесі Українки? Перелік категорій, до яких хотілося б втиснути текст Забужко, можна подовжувати, однак скоро стає зрозумілою фатальна обмеженість отаких таксономічних сіток, рамок, і, як їх не називай, кліток. Усі ці клітки затісні для надто великого звіра, випущеного Оксаною Забужко на волю. Що то за звір? — запитає перестрашений читач. Ім’я йому — міф: «любовний міф Лесі Українки є автентичною українською версією західноєвропейського секулярного міфа amor fati, в основі якого лежить формально переможена канонічним християнством неперервна дисидентська традиція гностичних єресей пізньої античности та середньовіччя». Варто підкреслити, що цей міф створено як творчістю, так і життям видатної, практично невідомої широкому читацькому загалові української поетеси. Або ж, як неодноразово наголошує Забужко, відомої у спотвореному й редукованому вигляді. Хто спотворював, хто редукував? Насамперед наша доблесна школа, яка за десять літ раз і назавжди відбиває бодай найменшу охоту спілкуватися з тінями українських класиків. А на чому ґрунтується рідна школа? Та ж на офіційному «лесезнавстві», хоч радянського, хоч пострадянського штибу, позаяк сумлінні дослідження, започатковані ще неокласиками, були перервані одночасно з їхнім фізичним винищенням, а все, що з'являлося потому, позначене невитравним тавром ідеологічного замовлення та чіпкого дилетантства українських науковців. Наводячи просто-таки кричущі приклади нехлюйського поводження з текстами і біографією Лесі Українки, авторка змушена рухатися в майже безповітряному просторі — бракує документів, бракує досліджень, того ми не знаємо, того ми не хочемо знати, а того — звиняйте, не вміємо… Завдання, яке ставить перед собою і більш ніж успішно виконує Забужко в цій книзі, полягає в дезавуації панівного, вперто трансльованого офіційною «наукою» міфу — і, в цілковитій згоді із заповідями структуралізму, у скрупульозній реконструкції міфу автентичного. «Міфом міф подолала», — можна резюмувати читання «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій». І, полегшено зітхнувши, додати: а все-таки подолала! Тому що після цієї книжки Оксани Забужко подальші маніпуляції (як свідомі, так і несвідомі) з текстами, біографією, властиво, з життям українського ґенія хоч і триватимуть, однак уже не матимуть колишньої безапеляційності єдино істинного вчення. Ото власне: все, що ми допіру знали про Лесю Українку, було нав’язаним тою чи тою владою вченням, яке мало хто наважувався ставити під сумнів. Нищівна критика Забужко показує всю непривабливість і сміховинність далеких від суті речей розумувань наших загумінкових мислителів, таких, скажімо, як титан соцреалізму Олесь Гончар та численні брати його менші, покликаних применшити й затушувати значення Українки для української (європейської) культури. Якраз книга Забужко вперше після досліджень Миколи Зерова і Михайла Драй-Хмари вводить життєтворчість Лесі Українки до властивого контексту; ґрунтуючись на теоріях класиків глибинної психології Юнга і Кемпбела, залучаючи інструментарій, напрацьований за останні роки постколоніальними і феміністичними студіями, провадячи приголомшливі паралелі між західноєвропейським любовним міфом та гностичними течіями, в лоні яких він народився, Забужко перестворює, може, воскрешає збаналізовану постать Великої Хворої як жінку-Орфея, як провідного єресіарха релігії любові, причетного до таємних знань і містичних ритуалів. Звичайно, окремі твердження дослідниці спонукають до дискусії (навряд чи Леся Українка будувала свій міф аж так свідомо, як це подано в книзі) — але ж до дискусії, до самостійного мислення та перечитування неправильно відомих творів, а не до позіхання й апатичного відторгнення, яке провокують мозолясті праці професійних «лесезнавців».