Костянтин Москалець - Сполохи [Літературна критика та есеїстика]

«Білий камінь», супроводжуваний приязною передмовою Дмитра Павличка, не пройшов непоміченим, збірку напрочуд тепло зустріла тогочасна критика. Було ясно, що в українській літературі з’явився новий самобутній поет, як і те, що ця перша книга не розкриває вповні всіх його творчих можливостей, будучи радше багатообіцяючою прелюдією з неминучими недоліками імпровізаційного вступу.

Вже перший вірш «Ключа» (1988) повертає нас до пошуків загубленої в часі первісної ідентичності. Малкович знову говорить про найістотніше для нього (і для кожної людини загалом), проте змінюється тон, яким він говорить. Якщо в першій збірці ми мали справу зі складним синкретичним переживанням, де передчуття втрати, страх перед нею і власне розлука з підставовою складовою, подовжена задиханим бігом над рікою вслід за безвісти зникаючим лицем, були ще злиті воєдино, становлячи синхронне дзеркальне відображення драматичного внутрішнього процесу, то в «Ключі» з’являється елегійна відстороненість і дорослий жаль, який уже навчився розуміти неспростовність сили доконаних фактів. Вся збірка побудована на місткому символі загубленого ключа, з дещо несподіваним, але вкрай слушним питанням на тлі: «я мав його чи ні?»:

Цей невеличкий елегійний шедевр становить одне з найвластивіших втілень питомо малковичівського стилю й голосу, голосу поета-філософа, що в ненастанному слідуванні за належним буттю сенсом відкидає будь-які замінники й імітації. Однак для того, щоб відкинути несправжнє, його треба спочатку випробувати, пере-жити , зжити. Чимало віршів «Ключа» належать до жанру спроб — проби голосу, випробування письма циклами («Шукання безсмертника», «На сцені маку», «Вертепчик») або й поем («Напередовець»), Тут вистачає непритаманності, силуваних жартів, маньєристичних з’яв («Шершенний вірус») та інших прояв манірності. Все це не раз багатослівне шумовиння не може приховати від вдумливого читача іншої, істинної історії, пов’язаної з ідентичністю та письмом. Якраз у «Ключі» вперше починаються серйозні, згадуючи назву одного з віршів, «з’ясування із білим каменем». Якраз тут уперше піддається сумніву не фальш масок або знеособлених способів життя, а гадана невинність «першої природи» і неусвідомлювана фальш письма та «клятого дару» слова загалом («Закляття», «Купи рум’янку — рум’янися…»):

Адже загублена самість «першої природи» теж не була безпомильною, вона так само диктувала невластиві способи вислову, зокрема, безпідставні самозвинувачення, засновані на засвоєних передсудах і конвенціях, які для сьогоднішнього, вже виробленого смаку поета видаються надто провінційними і приземними («в якому запопадливім повіті, / хто сотворив цей вбогий водевіль?»). Відтак, та «перша природа», як і кожна штучність (і тут ми починаємо краще розуміти ілюзорну атмосферу циклу «На сцені маку») була створеною, а не вродженою, причому створеною довільно, засвоєною мимоволі. Така «перша природа» може претендувати на перше місце в часі календарів, але не на першість у часі життєвому, створюваному вже з твоєї волі. Тому її вимоги, звинувачення і воля до влади в сьогоднішньому дні виявляються необґрунтованими.

Це парадоксальний поворот, він зачіпає і підважує наші уявлення про поетичну постать голосу Малковича, складені на основі вражень від «Білого каменя», де ще й натяку не було на диференційованість ліричного суб’єкта. А проте, це — поворот, і ми змушені не тільки зазначити його, а й визнати, зрозумівши, якщо, звичайно, питання про властиве розуміння 25-літнього творчого шляху і надалі залишається для нас актуальним. Водночас цей поворот і перехід в іншу якість починають нагадувати щось знайоме, вже відому фігуру мислення, пильніше придивляючись до якої, можна вирізнити риси діалектичної тріади. Дійсно, «Білий камінь» тоді — теза, де ліричний суб’єкт перебуває в безпосередній єдності з собою і своїм середовищем (горами і ріками, родиною, домашніми улюбленцями, звичаями тощо); «Ключ» — антитеза, яка рефлексує над тим первісним буттям, відштовхується від нього, критикуючи і опонуючи. Покладаючись на те, що поведінка діалектичної ідеї і надалі залишатиметься передбачуваною, можна зробити припущення, що попереду на нас і на Малковича очікує синтез.