Костянтин Москалець - Сполохи [Літературна критика та есеїстика]

Синтез справді відбудеться, але перш ніж це станеться, Малкович іще трохи постоїть на місці. Місце називається «Вірші» (1992). Схоже, що йти далі поетові не дозволяє новопостале розчарування в поетичному письмі або ж, м’якше, підозра щодо його самодостатності. Цю недостатню легітимність поетичного письма колись влучно окреслив Ґете у своїй останній коротенькій статті «Доброзичлива відповідь» (1832), зауваживши, що поезія може нас супроводжувати, але не може вести. Збірка «Вірші» не є ні надто поганою, ані особливо доброю, вона позначена першою втомою («Зближалося на тридцять літ…»), меланхолійними констатаціями, що ось, мовляв, «Ще одна осінь», ще одна книжка, нічого надзвичайного на цій планеті людей не відбувається, животіють містечкові житія, жовтіють плітки, плямкає лінивий ерос. Тут ряд віршів з двох попередніх книг, чимало експериментів, насамперед із звукописом («Чаївник і чаєчник», «Щ», «Житіє оленяра»), маса слів, запозичених з чужих стильових і явно непоетичних сфер, які ні перед цим, ані по тому не трапляються у вишуканій лексиці Малковича («забімбали», «менти», «ніндзя», «анаша», «дак», «жуть» тощо). Видана в часи соціально-політичної кризи, викликаної зміною державного устрою, книга віддає недобрим духом ранніх 90-х, безосновним періодом межичасу, несмачним поєднанням застарілих стилізацій під Шевченка («Наслідування старовинних мотивів», «Вшанування першоджерел») з актуальними на ту пору (і сьогодні так само безнадійно застарілими) публіцистичними та сатиричними інвективами («Щ», «Житіє Лабіринта П’ятикутного» та ін.). Разом з тим, у «Віршах» не все так погано, окрім блискучих, як завжди, надзвичайно чуттєвих і артистичних поезій, присвячених дружині, саме тут уперше з’являються лаконічні, безпомилково точні в інтонації і лірично-драматичному настрої мініатюри, пов’язані з героїчною боротьбою воїнів Української Повстанської Армії — «Військо…», «Балада», «Підземні церкви», «Герої». Саме в цій книзі вперше виразно проступає (щоб не зникнути вже ніколи) пристрасть Івана Малковича до нескінченного шліфування і відточування деталей мініатюрних гуцульських образків, дитяча завороженість відлуннями, що снують між краєм і раєм, горличкою та горлечком, кіткою і квіткою. Поет опритомнює за окуляром мікроскопа, за яким починається «друга природа» — Всесвіт мови, анітрохи не менший за розчахнутий у нас над головою. Зосереджено ладнаючи срібні підкови мініатюрним коням прикметників, по-новому інтерпретуючи повідомлення з галактик, викладених світлячками іменників, медитуючи над передзвоном дзвіночків на шиях вічно живих словесних баранчиків, поет повертає втрачену було довіру до сенсу свого ремесла. Синтез, що про нього йшлося вище, відбувається як неодноразове переписування начисто й наново, як наполегливе вписування сталих рис буття у минущу воду становлення; внаслідок цієї добровільно покладеної на себе єпитимії починається застигання писаної води в кристали тієї ідентичності, від якої ти дійсно хотів би походити.

Цей процес сягає піку тоді, коли стає усвідомленим і досконало втіленим в одній із найкращих книг Івана Малковича та й української поезії загалом «Із янголом на плечі» (1997), яка, згадуючи відповідники діалектичного розвитку, є книгою-поняттям. Мені вже доводилось писати про цю збірку (див. «Улюблені розкоші янголів» у: К. Москалець, «Гра триває», K., 2006, с. 84–96), тому тут стисло повторю основні тези тієї давнішої статті. Фактично, майже всі свої кращі вірші Малкович переписав начисто, змінюючи композицію, назви, додаючи нові строфи або з двох поезій роблячи одну (наприклад, «Човен» і «Ліс» із «Ключа» перетворились на «В осінні вечори, у вечори студені…»). Замість дев’ятої з’яви «Фінал» циклу «У сцені маку» з’явилось «Майбутнє відродження», самі з’яви помінялися місцями та, зрештою, і «з’яв» як таких не стало, як не стало й цього химеруватого жанрового означення «оповідь о кількох з’явах». Поет безжально вичистив усі «совєтизми», розмовні й простацькі лексеми, старанно перебрав кожне слово в сотні з лишком віршів, вислухавши й перевіривши не одне конотаційне відлуння, яким вони мимоволі просякають, мов сторонніми запахами, у тотальності мовлення, підсвідомо засвоюючись на рівні наявних даностей і мовбито непідважуваних конвенцій. «Із янголом на плечі» ясно показує, як саме можна позбутися пасивно й випадково набутої ідентичності, не втрачаючи при цьому дійсно вартісних її рис: ідентичність слід переписувати знову і знову, аж до тих пір, поки вона не стане твоєю, а ти — собою. Чи може така праця перестати бути важливою? Чи не в ній полягає виправдання письма? Чи можна назвати працею самостворення або, згадуючи Стуса, самособоюнаповнення? Адже особистісна ідентичність не успадковується готовою та не засвоюється як даність із довколишнього соціального середовища (хоча за комуністичного панування з нами й намагалися провести такий експеримент); навпаки, вона ніколи не буває раз і назавжди даною, ніколи — готовою і наявною. Це лише лице на течії з безупинно змінюваним виразом, лише одна ланка діалектичного процесу, важлива й неусувна, однак спростовна і піддавана власноручному перетворенню. Тому цілком закономірно виникає дещо дивне питання: «Із янголом на плечі» — це четверта книга поета — чи перша ? Чи ж не вічно першою є кожна нова книга справжніх поетів, де справжність, новизна і первісність постають унаслідок синтезу? І чи не вічно першою й новою є кожна справжня книга взагалі, навіть якщо ти не написав її, а, скажімо, видав або, припустимо, прочитав?