Костянтин Москалець - Сполохи [Літературна критика та есеїстика]

Поза тим, у «Вечірніх ловах» є цілий ряд віршів, де відверто розповідається про раннє пізнавання болю буття в дитячій загубленості, про дедалі проблематичніші повертання до пройдешнього («Місто наше не вкрилося пліснявою, а дивно…»), а поруч із цим — про мало не перверсійний в очах наших одноразових сучасників зв’язок з минулим століттям — чомусь недопережитим, недовимовленим, недолюбленим:

Читаючи поезії Оксани Максимчук, ми не можемо не зауважити, як дивно міниться її образ — і самозображення. Бо спочатку перед нами дедалі виразніше постає стримана мудра красуня, якій найбільше відповідає платонівський архетип Діотими, сувора і прохолодна жриця Традиції, в обрисах і жестах котрої вгадуються всі століття, перейдені культурою, весь досвід буття людиною sacrum загалом — і розумною жінкою зокрема. А потім випурхує іпостась абсолютно несподівана — цибате розпаленіле дівчисько, яке щосили розгойдується на гойдалці або, охоплене просто таки гайдеґґерівським жахом, звертається за допомогою до Раїси Максимівни Горбачової, куштує мамині помади і терпляче приручає напрочуд вредне «воно», що мешкає в мушлі. Ці дві іпостасі взаємно доповнюють одна одну, взаємно себе спростовують, вони одна одну люблять — і болять собі навзаєм, як саме буття. Придивляючись уважніше, можна помітити, що вони, власне, граються в ту споконвічну гру, коли юність женеться за зрілістю, а зрілість не мислить себе без гонитви за юністю, і так вони кружляють перед нашими очима, палять весільні вбрання, розповідають дивовижно гарні речі, тобто вірші, танцюють — не помічаючи, що вже й вечір настає надворі, що повертаються втомлені пастухи, що перша зоря сяє у сапфіровому небі; їхні лови у світі, тонкому, мов пелюстка, тривають, і, бачиться, триватимуть вічно.

Ми знаємо, що є ринок — і є люди не від ринку цього. Ми стали досвідченими читачами, яких не варто плутати зі «споживачами» або там «користувачами» літератури. Як і колись (колись у минулому? колись у майбутньому?), стосунки з книгою перестають бути стосунками з товаром, поступаючись місцем новому, а отже, біля джерел — споконвічному — розумінню, може, любовному ставленню до тексту. «Ксенії» і «Лови», дві поетичні збірки Оксани Максимчук, зразки стриманого самим собою письма, повертають нас до часу творчості, одвіку відстороненого від зв’язків з громадськістю, від мас і від медій. Западає особлива тиша, притаманна феноменологічному баченню вродливих актів свідомості, красивих ерґонів, добре темперованих енерґей. Назад, до самих речей, вперед, до самих віршів.

«Сон додому» як позачасова стежка, як таємний переступ, скоєний сам із себе супроти загальноприйнятого, приводить до первісної свідомості начала, до вступу в незвичні своєю рідністю праземлі раю. Ще невтрачений рай — це непочатий час, повня, з якої все розпочинається. Щемкий рефрен упізнавання — «ось і прийшла» — означає: ось і повернулась, ось я і є, ось я і є собою. Такі стани передданого, вродженого буття і знання-впізнавання межують зі святістю. Не виключено, що святість — найстрогіша назва для опису буття посеред того, що дуже приблизно названо «становленням». Вірш, який діється з нами, пам’ятає про неминучість повернення у відторгненість — «я забуду згодом» — у переписану в зворотному напрямку стежку, що впадатиме до тимчасового тіла, де не буде нічого від безсмертної самості — окрім погляду, змушеного дивитися в «прорізи очей».

Цей пильний, стривожений погляд природженого сущого буття незмигно супроводжуватиме нас протягом усіх «Ксеній» як сам зір, нікому зокрема неналежний, або, іншими словами, як неторканна, неемпірична зірка, щоби промовити насамкінець те, про що декому говорять і видимі зорі: