Костянтин Москалець - Сполохи [Літературна критика та есеїстика]

Особисто мене цей образ заворожив до глибини душі. Адже такої свідомої себе сміливості ми не зустрічали, либонь, від середини шістдесятих минулого століття, коли так буйно цвіли діти-квіти, в наркотичному натхненні створюючи безсмертні тексти для своїх рок-груп на Заході і для своїх поетичних братств — в Україні. Бо мені цей вагітний Нарцис і кінь із заломленими руками нагадали одразу кількох — і Джима Морісона, і раннього Василя Голобородька, і юного Ігоря Калинця; але весь чар полягає в тому, що так невимушено приголомшливо зуміла сказати поетеса, відгороджена від них парою поколінь, неозорою ерудицією, кількома чужинськими мовами і перетвореним на ностальгійний мед об’єктивізуючого знання естетичним досвідом усього XX століття. Одна річ — створювати шедевральні образи в період всесвітнього розквіту, коли сам дух часу нашіптує їх тобі в кав’ярнях та електричках або демонструє в ЛСД-сеансах, і зовсім інша — видобувати свіжі, мало не афористичні мікроміфи й макрометафори в сутінках слова, в період диктатури зображення, в епоху гламурного кітчу. Читаючи в Оксани Максимчук, що світ тонкий, мов пелюстка, а смерть ллється навшпиньках, ми маємо справу не тільки з надзвичайно витонченим сприйманням реальності, але й з особливою філософією поетичного образу, покликаною, як сказано в одному з її віршів, « окреслювати інші невідомі нам досі фігури ». Важлива роль у цій старанно практикованій філософії належить звукові й звукописові; Максимчук огортає звуком цілі регіони буття, пеленає їх, заколисує, одне слово, пестить і доглядає («чайки кричать» та багато інших). Рідко зустрінеш настільки заслуханогопоета, для надчутливої пам’яті якого більш ніж актуальними залишаються такі раритети, як «шелиства», «кужіль», «пучка». Керуючись невідомими або просто невидимими для профанного ока аналітика законами сплітання й розплітання, пам’ять перетворюється в уяву, і тоді перед нами постають такі прегарні неологізми, як «ошаття»: «Застиг світ розкішний пухнастим ошаттям пелюсток…» Це тому так, що Оксана Максимчук створює українську мову, чуючи її з вуст усього: «Не мовчання речей — їхня мова мене божеволить». Цілком невипадково «вушко» — одна з найулюбленіших лексем та метафор поетеси: вушко сумніву, вушко пелюстки, вушко голки або вушко, в яке вона хукає отому безіменному юному середньому родові, що живе в мушлі («Ігри Арго»).

Однак це тільки перша, видима половина її книги («Бо світ продумано до половини», — пояснює Максимчук). Тому що тривале чування-прислухання і споглядання-зачинання-себе, так само як створення мови або видобування карколомно темних речей і образів, не повинні застувати нам іншої правди, притаманної поезії Оксани Максимчук, властиво, її щемкого ліризму. В той час, коли все прогресивне людство святкує активізм і гедонізм, славлячи день сьогоднішній як визволителя від жахів до- і дезінформаційного минулого, вона, не звертаючи спеціальної уваги не цифровані досягнення, констатує з тихим жалем:

У цьому повільному, ніби намальованому, вірші ми зустрічаємося з описом відмінного, ніж загальноприйняте, письма: це письмо-як-малювання. Насолода болем від усемовлення речей, від симфоній, що шумлять у словах «шелиства» або «ошаття», змінюється розкошуванням у дедалі промовистішому мовчанні, властивому писаним словам і загубленості. Тільки завдяки цій таємничій, до-мовленнєвій тиші «текст мій стає прозорим»; тільки тоді з’являються витримані в неокласичній (неомодерній?), мало не романсовій манері твори «Я завжди знала краще, аніж ти…» або «Я в крихітну люлю вкладаюся на ніч спочити…». І це також одна із загадок поетики Максимчук: коли спонтанний, даний голос перенароджується на вироблений писаний логос, коли тиша — дужчає. Незважаючи на всю свою ерудованість, Максимчук анітрохи не виглядає на «книжну» поетесу, хоча окремі, забарвлені чужими інтонаціями твори (як-от схожа на целанівську «Фугу смерті» «Апорія жадання» або навряд чи незумисна лесеукраїнська назва «У пущі») і спонукають до подібних висновків. Інша річ, що її письмо засноване на глибокій інтроспекції, а коли вдивляєшся в таку річ-саму-по-собі як «я», там завжди можна надибати мільйони сторонніх відображень, котрі, поміж тим, не порушують цноти твоєї нікомуненалежності. Знання про це зафіксоване в старовинному (і, знову ж таки, рількеанському) триєдиному символі діви, дзеркала та єдинорога: