Ростислав Коломієць - Остап Вишня

Отже, Павло Губенко з Кам’янця повертається до Києва. Як згадує його друг, письменник Степан Риндик, з яким він познайомився у потягу Міністерства шляхів УНР під час переїзду з Києва до Кам’янця-Подільського, до Києва Павло Губенко повертався… з п’ятьма фунтами стерлінгів, які він і продемонстрував другові. З таким багажем він і подався у непевну дорогу – на схід. А Степан Риндик, до речі, емігрував до Польщі…

…ВЧК вважало успіхом у своїй праці полон офіцера УНР Губенка. Утримувався він у Харкові, який був проголошений столицею України, у підвалах ВЧК з кінця 1919-го до весни 1921 року (за іншими відомостями: з 14 жовтня 1920-го по квітень 1921-го), тобто «до повного завершення громадянської війни» – таким було формулювання революційного трибуналу для запеклих ворогів радянської влади. Йому загрожувала смертна кара.

…Володимира Сосюру запроторили у психічну лікарню, з якої він втік. Від розправи його врятувало «божевілля»…

А реанімував Павла Губенка мало не сам Микола Скрипник. Він буцімто читав гуморески П. Грунського і йому припала до душі критика автором гетьманщини, денікінщини, деяких аспектів діяльності Директорії. Схоже на правду… На той час нарком внутрішніх справ УСРР (так тоді називалась Україна – Р. К. ) Микола Скрипник починав проводити політику українізації. Це була політика ВКП(б) у вигляді запровадження української мови у школі, пресі, інших ділянках культури, а також у радянській адміністрації – як державної мови республіки. Тож мати в своїй команді такого талановитого спільника у розвитку української культури було для нього бажано. І Остапові Вишні ідея українізації здавалася потрібною і заманливою. Сама ідея, а не те, як вона реалізовувалась на практиці. Щоправда, віддячив він Скрипнику досить своєрідно, назвавши в одному з фейлетонів радянську владу «небогомпомазаною». Ну, це в нього, мабуть, прохопилося…

Саме ж звільнення Павла Губенка з тюрми було зініційовано революційним діячем і письменником, редактором газети «Вісті» Василем Еллан-Блакитним. Він переконав слідчих, що надруковані в есерівській газеті матеріали П. Губенка були спрямовані в основному проти денікінщини, гетьманщини і надав письмове поручительство за «контрреволюціонера», до того ж мотивувавши необхідність його звільнення тим, що у центральній українській пресі не вистачає кваліфікованих журналістів. І прокинув, між іншим, мовляв, хто, навіть з партеліти, у ті часи гріху не мав… Через 8 років після смерті Еллана-Блакитного Остап Вишня скаже із вдячністю: «На життєвому путі кожного смертельника зустрічаються люди, що ніякі стонадцять смертей не зітруть їх із твоєї пам’яті, не вирвуть із твого серця. В моєму житті був Василь Блакитний. Він стоїть як дороговказ, на грані двох різних для мене світів. Поділив Василь Блакитний моє життя на дві половини: «до Блакитного» і «після Блакитного».

У цьому висловлюванні Павло скидає із себе блазенську маску – таке траплятиметься з ним час від часу – і відкриває душу. Він вдячний Василеві не тільки за те, що той врятував його від смерті, хоча й цього достатньо.

Що таке – «на грані двох світів»? Бути чи не бути? Попервах романтично налаштований Еллан-Блакитний, голова колегії першого національного видавництва і редактор офіційного органу уряду УСРР, першої української щоденної газети «Вісті ВУЦВК» (автор гасел «Геть від Москви!», «До психологічної Європи!»), намагався поєднувати у своїй діяльності непоєднуване – щиро національне і комуністичне і активно впроваджував у життя політику українізації. Він не просто запропонував Павлові Губенку посаду перекладача в газеті, але й підтримав його прагнення служити своєму народові – надав йому перспективи для подальшого творчого розгортання і зростання. У квітні 1921 року Остап Вишня дебютує як український радянський письменник в газеті «Вісті ВУЦВК», і відтоді його починають активно друкувати. А його друг, майбутній кінорежисер Олександр Довженко, прекрасно розуміючи зміст і скерованість його творчості, малює карикатури до його мініатюр.

Рішення Павла Губенка лишитися в радянській Україні видається принциповим. Тоді ж це було «або – або». Що «благородніш духом»?

Емігрувати – і здалеку від Батьківщини, у відриві від родини, спостерігати за подіями в радянській Україні, не в змозі вплинути на їх перебіг, хіба що коментуючи їх.

Збагнувши, що ідея незалежності України виключалась із сьогоднішнього порядку денного, включитись у побудову соціалізму в радянській Україні, намагаючись силами мистецтва просвіщати український народ, захищаючи його від деукраїнізації, впливати на національну політику радянської держави.