Ростислав Коломієць - Остап Вишня

Таке собі публіцистично-просвітницьке послання народу. Неважко помітити, що вже у першому своєму літературному творі майбутній Остап Вишня приміряється до маски Блазня…

Всього за час перебування у Кам’янці-Подільському він створив близько 40 літературних експрес-послань про сучасний стан речей в Україні, про психологію українців, які опинилися у вирі подій.

Ну, а… про петлюрівців у ситуації, коли вони програвали битву за Україну, – «анічичирк»? Ну, як, а «Одруження», де офіцер УНР Павло Губенко, незалежний, як завжди, у своїх принципових позиціях, критикує українсько-польський договір про співробітництво, так званий «Варшавський договір»?.. А приписуваний його авторству афоризм: «У вагоні – Директорія, під вагоном – територія». Петлюра був Демократом з великої літери: цензури в УНР не існувало…

Наставали часи, коли петлюрівська армія під тиском більшовицьких військ судомно відступала. Потім відбувався начебто переможний наступ військ УНР, за допомогою легіона Пілсудського, на Київ. Взяли-таки Київ. Петлюра встиг видати наказ по війську: «Після жорстокої кривавої боротьби, що вписала в історію визволення Батьківщини нову золоту сторінку, після численних етапів слави і перемог над клятим ворогом славне українське народне військо здобуло золотоверхий Київ…» Та недовгою була радість. Перебували там усього три дні. Далі почався відступ до західних кордонів України. Петлюрівці відступали, кидаючи завойовані раніше позиції, артилерію, амуніцію.

УНР, затиснута з усіх чотирьох сторін світу ворогами, якийсь час тулилася у прикордонному Кам’янці-Подільському й кількох прилеглих районах. Кам’янець на якийсь час навіть став столицею України. Тут працював уряд УНР. Сюди, до речі, перемістився і перший український стаціонарний театр Миколи Садовського, вимушено змінивши статус стаціонарного на пересувний. Політична ситуація була такою, що не лишала шансів і не давала надій на успіх у боротьбі з ворогами українського народу. Було зрозуміло, що битва програна. У той же час у середовищі українців зростала надія, що, може, українським комуністам (членам Української комуністичної партії, була така – Р. К. ) вдасться якось перебрати владу в Україні? Чи був заряджений Павло Губенко цією надією?..

Перед офіцером армії УНР, що опинився у прикордонному місті, неумоглядно постало гамлетівське:

Тобто – відступати за кордон разом із петлюрівським військом або лишатися в Україні, окупованій Червоною армією, розпрощавшись із побратимами по боротьбі?

Урешті-решт, і Петлюра за переконаннями був соціалістом, і прагнув до побудови соціалізму – у незалежній Україні. А П. Грунський опинився у ситуації, коли соціалізм мав будуватися – у сім’ї братніх народів, де Україна нібито мала бути «між вільними вільна, між рівними рівна». Кажу без усякого перебільшення: Павло Губенко менш за все прагнув врятувати власну шкіру. Кажу без пафосу – волав залишитися на батьківщині, разом зі своїм народом, розділити з ним долю, якої не минути, просвіщати його, лікувати словом. Тут, зрештою, живуть його мати, брати і сестри, які так багато важили в його житті. Не лишати ж їх напризволяще? Для нього людина була завжди вище політики.

Саме у цей час Микола Садовський разом із рештками свого колись стаціонарного українського театру рушає з Кам’янця, услід за відступаючим петлюрівським військом, за кордон, тобто стає вигнанцем. А його любов – Марія Заньковецька лишається в Україні. За кордоном Садовський безуспішно вибудовує український театр і, зрештою, повертається в радянську Україну – доживати.

До відому. З 12 листопада 1920 року по 22 серпня 1992 року уряд УНР перебував у вигнанні, а потім передав свої повноваження урядові незалежної України.

Покоління, до якого належав Павло Губенко, цілком підставно називали петлюрівським, воно формувалось і дорослішало на хвилі піднесення національно-визвольних змагань. У Кам’янці-Подільському на роздоріжжі, вибираючи між батьківщиною і еміграцією, опинилося багато українських митців – поетів, письменників, художників. Не всі петлюрівці рушили за Петлюрою. В Україні лишилися Павло Тичина, Володимир Сосюра, Микола Бажан, Павло Губенко. Колишній перший голова Ради Народних Міністрів УНР, редактор кам’янецької есерівської газети Всеволод Голубович разом із дружиною також лишився у Кам’янці. Намагався включитися у розбудову української радянської держави. Кілька разів заарештований, він помер у в’язниці. Але це вже інша історія…