Ростислав Коломієць - Остап Вишня

Народився він, як ви зрозуміли, другим із дітей, на хуторі Чечва, неподалік від містечка Грунь Полтавської губернії. Чому я кажу про це? Брат Павла Василь Губенко входив у літературу під псевдонімом Чечвянський: Чечва – Чечвянський. А Павло свої перші літературні спроби підписуватиме як П. Грунський: Грунь – Грунський. Цим обидва хотіли підкреслити свій зв’язок з малою батьківщиною. Адже що таке мала батьківщина? Місце, де ти народився, розправляв крила, набирався сил. А без батьківщини вони не мислили свого життя…

Батьки прищепили Павлові оптимістичне світосприйняття. І це не раз станеться йому в нагоді у часи, які нібито ніяк не спонукали до оптимізму. Його молодша сестра, в майбутньому вчителька української літератури, Катерина Даценко, пам’ятає брата з п’яти років. Він рано навчився читати і багато і якось по-особливому читав. Читав і замислювався, потім знову брав-ся за книгу… Виховувався у доброті й любові. Любив батьків. Любив братів і сестер, брав участь у вихованні молодших братів і сестер. Розповідав їм казки, байки, вчив, таким чином, в ігровій формі правилам поведінки – це можна, ось цього робити не варто, а це взагалі викликає сміх…

Ще й до школи не ходив, як почув про Гоголя. Був уражений «Сорочинським ярмарком». Враження на все життя, яке знайде відображення в його творчості. «З Гоголем від дитинства до старості», як писав він у своїй «Автобіографії»…

Першим етапом виховання, як згадує Павло, стало самовиховання за допомогою виховання… гусей. «Пасти гусей, – згадує Павло, – впасти їх так, щоб у чужі копи не вбралися, пригнати додому всіх до одного – це була програма нашого «технікуму», першого, сказати б, курсу…» Дуже рано Павло пішов до школи і закінчив її зі свідоцтвом, що має право працювати поштово-телеграфним чиновником. Чиновник у тринадцять років?..

Він любив людей, і не дивно, що після закінчення сільської загальноосвітньої школи 1903 року хотів вчитися на вчителя, просив батьків, щоб віддали його у Глухівську вчительську гімназію. Та не стало грошей…

Тоді мати, за порадою батька, старого унтера, який відслужив багато років у царській армії, кинула господарство і повезла сина до військово-фельдшерської школи, де вчили за казенний кошт. До речі, у цій школі уже навчався і старший брат Павла Василь. Вчився Павло на круглі «12» за дванадцятибальною, звичною і сьогодні, системою оцінок знань. До «напівсолдатської житухи» з її муштрою ставився з гумором. Приїжджав додому на канікули з другом-сиротою. З’явився якось влітку на побивку і вразив усіх підкресленою солдатською виправкою, супроводжуючи свою появу побрехеньками – ну, чим не бравий солдат Швейк, сказали б сьогодні…

Фельдшер – це той, хто допомагає людям в біді, всім, хто опинився на лікарняному ліжку і потребував лікарської допомоги, байдуже, хто він – бідний, заможний, друг, незнайомець, випадковий стрічний…

Що б не траплялось, а траплялось по-всякому, Павла не кидало почуття гумору – і це допомагало виживати і жити. Це у нього від батьків. Михайло Кіндратович помирав у сина на руках, і навіть тут його не зрадило почуття гумору. Ось він підписує «духовний заповіт» (а офіційні документи тоді обов’язково писались російською мовою), починаючи: «Я, Михаил Кондратович Губенко, при полном разуме и памяти завещаю жене и наследникам движимое и недвижимое. При сем…» Дійшовши до цього місця, батько посміхається і підписує «духовний заповіт»: «…При сем руку приложил и ноги протянул Михаил Кондратович Губенко». Це були його останні слова. А Павло «гостро відчував на долонях ще тепле батькове тіло». Батька не стало 1909 року на 58-му році життя…

Закінчивши військово-фельдшерську школу, екстерном здавши іспити за гімназію, Павло почав було здійснювати своє давнє бажання – вчителювати: вступив 1917 року на історико-філологічний факультет Київського університету. Та не ті були часи…

Падіння царизму, розпад Австро-Угорської імперії, а далі революційні події 1917–1919 років стали знаменними для історії української культури – поштовхом для могутнього піднесення національно-визвольного руху в Україні – жити по своїй волі, на своїй землі, у своїй незалежній державі. Самий тільки перебіг подій свідчить про вище напруження духовних сил нації.

4 березня 1917 року було обрано Центральну Раду України. Президентом України став історик Михайло Грушевський. Нею прийнято чотири Універсали Центральної Ради – як шлях України від автономії у складі Російської держави до повної незалежності від Росії, як би там не складались події, хто б там не переміг – «червоні» чи «білі».