Ростислав Коломієць - Остап Вишня

Оптимізм не кидав Павла Губенка все його нелегке життя у нелегкі для життя і творчості часи.

Жартував на полюванні, коли замість качки вцілював у очерет або з рибалки приносив сушену тарань. Ну, це ще зрозуміло.

Але юродствувати на допитах, де йому виносили смертну кару?..

Й після десятирічної каторги на Печорі, немов той Мамай чи Байда, не переставав усміхатись, гірко усміхатись….

Він правив теревені на ношах «швидкої», на останньому своєму шляху… Блазень та й годі!

Блазень, який повсякчас змінює вираз обличчя – від доброї посмішки до гримаси розпачу…

І в літературі Остап Вишня уславиться як автор «Усмішок», особливих – «Вишневих усмішок», якими він розважав, і не просто розважав – просвіщав і лікував людей. Своїм поглядом Блазня – феєрверком гумору, розкиданим у мініатюрних, на один аркушик, гуморесках, – він охоплював усю тогочасну українську радянську дійсність.

Друг Остапа Вишні кінорежисер Олександр Довженко створив свого часу красномовну живописну композицію, зобразивши Вишню в уяві читачів і в реальному житті. Вусатий черевань у вишиванці з головою-вишнею – і його alter ego з класичною краваткою під білим комірцем, задумливий і навіть сумовитий…

Але дотримуватимемось арістотелевської настанови: все в житті і в мистецькому творі має свій початок, кульмінацію – найвищий злет – і кінець. Тож почнемо спочатку.

…Послухайте лишень, як Остап Вишня згадує про своє народження в «Автобіографії» 1927 року: «У мене нема жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ білий і потім – років, мабуть, із десять підряд – мати казала, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку…» А батько, який працював управителем панського маєтку, зосереджено виводив на чистому аркуші паперу, коли хто з дітей народився, щоб, не дай Боже, когось не випустити з поля зору, бо попереду, ніби передбачав, на нього чекало ще й двоє близнят: «28 лютого 1888 року – Василь Михайлович. 1 листопада 1889 року – Павло Михайлович». А далі, один за одним – Василь, Остап, Катерина, Федір, Ганна, Олександр, Надія, Дмитро, Валентина, Єлизавета… Останнім був Кость – 14 січня 1901 року. Усього у плідній і плодючій родині народилося 17 дітей, вижило 13… Словом, одного аркуша батькові явно не вистачало для констатації сімейної плодючості.

Посміхнулись?..

Про своїх батьків Павло завжди згадуватиме з добрим гумором і безмірною вдячністю.

…Чомусь згадалося, як нас вчили у 40-і роки у дитсадку: «Спасибо товарищу Сталину за наше счастливое детство». А я питав батьків, а чому – Сталіна? Треба дякувати маму, батька, бабусю, дідуся…

Більше до дитсадка я не ходив. Ну, це так, до слова…

…Щасливий той, хто щасливий у себе вдома, казав Лев Толстой. Павло виріс у сім’ї, яка складалася із сімнадцятьох дітей. Вижило тринадцять, і всіх батьки вивели в люди. Самі університетів не закінчували, вміли читати і писати, бібліотеку не збирали, та вдома на чільному місці лежало Боже слово – «Євангеліє». І гоголівський «Сорочинський ярмарок». Батьків єднала несамовита життєлюбність високодуховних людей, які збагнули Божу істину: зміст життя – у самому житті, і тоді дитині розкриється радість земного буття у дотриманні десяти Божих заповідей…

Рудий Павло зовні був схожим на маму і таким же гострословом. Його мати Параска Олександрівна жваво поралась у своєму «дитячому садку», ще й добре співала на сімейних вечірках, а в розмові так і сипала жартами, не втрачаючи оптимізму за жодних обставин. Батько Михайло Кіндратович впорядковував панський маєток і не випускав з поля зору виховання дітей. Про раннє здобуття класової свідомості Павло повідомляє у своїй «Автобіографії», пародіюючи революційних ідеологів, таким чином: «І як, було, бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я залізу на панську веранду та й шепочу: «Пожди, експлуататоршо! Прийде жовтнева революція і я тобі покажу, як триста літ із нас… і т. д. і т. ін.»

Пародія, звісно, за різними адресами, не раз виникатиме в його «Усмішках»…

Не бідували Губенки, «вечеряли, – як згадував Павло, – не з однієї миски, а з цілих трьох». І змогли вивести в люди стількох нащадків. Діти отримали гідну освіту. Відомими письменниками стали двоє – Павло і його старший брат Василь, який взяв псевдонім Чечвянський. Молодший брат Костянтин став актором Львівського театру імені Заньковецької. Молодшій сестрі також прорікували велике майбутнє на літературній ниві, але вона рішуче заявила: «Досить уже в роду письменників. Васю розстріляли, Павлуша відсидів 10 років, я такого не хочу…»