Остап Вишня - А народ війни не хоче

Здесь есть возможность читать онлайн «Остап Вишня - А народ війни не хоче» весь текст электронной книги совершенно бесплатно (целиком полную версию без сокращений). В некоторых случаях можно слушать аудио, скачать через торрент в формате fb2 и присутствует краткое содержание. Город: Київ, Год выпуска: 1989, ISBN: 1989, Издательство: Видавництво художньої літератури «Дніпро», Жанр: Классическая проза, Юмористическая проза, на украинском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале библиотеки ЛибКат.

А народ війни не хоче: краткое содержание, описание и аннотация

Предлагаем к чтению аннотацию, описание, краткое содержание или предисловие (зависит от того, что написал сам автор книги «А народ війни не хоче»). Если вы не нашли необходимую информацию о книге — напишите в комментариях, мы постараемся отыскать её.

Нищівна сила слова найпопулярнішого в післявоєнний час гумориста і сатирика спрямована проти фашизму, українського націоналізму, фальшивої буржуазної демократії. Поряд з цими гострополітичними творами — тут і високопоетичні усмішки про людей, що прикрашають нашу землю, славлять трудовими здобутками Батьківщину.
Цикл «А народ війни не хоче» написано в зв'язку з розпалюванням «холодної війни» між СРСР і його недавніми союзниками по антигітлерівській коаліції.

А народ війни не хоче — читать онлайн бесплатно полную книгу (весь текст) целиком

Ниже представлен текст книги, разбитый по страницам. Система сохранения места последней прочитанной страницы, позволяет с удобством читать онлайн бесплатно книгу «А народ війни не хоче», без необходимости каждый раз заново искать на чём Вы остановились. Поставьте закладку, и сможете в любой момент перейти на страницу, на которой закончили чтение.

Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Остап Вишня

А народ війни не хоче

«Шершень»

Сиділи ми з Домахою Петрівною у садку під грушею. Сиділи ми на горбочку, видно було за садком підмет, на підметі зеленів конопляний килим, за підметом голубіла річечка.

Надходив вечір, тьохкав соловейко, цвіла, аж шаленіла з того цвіту, груша, одцвітали вишні, витикалися на вгороді з пухкої чорноземлі картопля, у гнізді, що ото на стовпі на колесі, гріла чорногузиха майбутніх чорногузенят, ласкаво під тином квоктала квочка, скликаючи жовтеньких курчат, що тільки позавчора поскидали з себе яїчну шкаралупу, мекало в загончикові коли-не-коли телятко, сумуючи за мамою, що не прийшла ще з паші… Прогуркотів вулицею трактор, прогув угорі «Лі», прямуючи на Київ, а ми з Домахою Петрівною сиділи, балакали.

Кожен, значить, робив своє діло.

Почувши «Лі», Домаха Петрівна промовила:

— Не літала! Зроду не літала!

— А ви, — кажу, — полетіть.

— Боюсь. Дуже високо. Якби трішки нижче, полетіла б.

Домаха Петрівна дійшла вже того віку, коли:

— Е! Вже недобачаю нитку в голку встромити. Як хто встромить, то ще штанці Васькові полатаю. Ну і рве, ну і рве, капосний хлопець, горить на ньому все. А як посварюсь, так ніколи не змовчить.

Зразу мені:

— Як такий, — каже, — буду, бабусю, як ви, то й у мене штани цілі будуть, як у вас, — каже, — спідниця.

— Отакі тепер онуки пішли. І в кого воно вдалося… Я зроду такою не була.

— То, — кажу, — бабусю, такі онуки, що на літаках так літатимуть, як ми з вами тепер пішки ходимо.

— Васько такий. Той літатиме. Як ото воно загуде вгорі, так він як упнеться поглядом, — ну, з місця його не зрушиш. Дивиться, дивиться, — а тоді аж підскочить на місці, — так ото його туди вгору тягне.

— Літатиме, бабусю, літатиме.

— Ох, і хлопець. «Я, — каже, — фашистам ні татка, ні мамки ніколи не прощу». А оце колись прибіг додому та до мене:

— Знову, — каже, — бабусю, «шершень» загув. По радіо ото в сільраді чув. Та ви, — каже, — бабусю, не лякайтесь, ми тому «шершню» крила пооббиваємо.

Я зразу не зрозумів та й перепитую Домаху Петрівну:

— Що, — питаю, — за «шершень»?

— Та хіба ж ви не чули, чи що. Аглицький ото «шершень». Той що до нас у війну приїздив. Та чули ви про його.

— А-а-а. Чув, чув.

— Так, кажуть, знову загув. Тоді, як війна йшла, так не гув, а тільки ласкаво крильцями тріпав, а тепер, бач, гуде, та, кажуть, сердито гуде. Аж дзижчить. Чого йому треба?

— «Шершень», — кажу. — От і гуде.

— І ото воно думає, що як воно «шершень», так воно нас і перелякає. Та ви тільки гляньте. Рік же тільки без тої клятої війни живемо, а і в мене вже хата новенька. Та й скрізь по селу хатки новенькі біліють. І грушка моя ач як заквітчалася, а за німців ніколи так не цвіла. І вишеньки мої, як молоком облиті… І дерево знає, для кого воно росте, для кого воно цвіте, для кого воно родить. Не для німців, а для нас воно родить. І не для «шершеня» воно родитиме. Чи не так?

— Так, бабусю, так.

— А на підмет мій подивіться. До конопель мене приділили. Бачите, які: як щітка. І прополю, і догляну. І плоскінь виберу, і матірочку. І намочу, і витіпаю. Та насукаємо кріпких-кріпких ниточок, та наплетемо сіточок, та всіх «шершнів» і половимо. Щоб сердито не гули. Не вирвуться, бо нитка в мене кріпка буде.

А я дивився на бабусю Домаху Петрівну, і було в мене на душі спокійно.

«Шершні» гудуть, а ми День Перемоги святкуємо.

Святкуємо в радості і в творчій праці.

Хай гудуть.

А як догудуться, — ну, що ж, — доведеться день другої перемоги святкувати.

Коли не нам, то бабусиному Васькові, що так пильно на літаків удивляється.

Перчіль у похід зібрався…

Лорд Пістон Перчіль, зустрівши Новий рік келихом шампанського і побажавши справжнього миру всьому мирові, поцілував свою лордиху й лорденят та й проказав:

— Ну, ви мої любі та милі, доїдайте тут і допивайте, а я піду ляжу, бо в мене праву литку якось дуже сіпає, а в поперека ніби хтось кілка встромив чи залізною завісою гахнув!

Лордиха занепокоїлася:

— Що з твоїм, мій лорденьку, Пістошо мій, попереком?! Литка — це не дивно, — литку ще з бурської війни тобі сіпає, як ти, будучи хвацьким гусариком, у полон до бурів потрапив, а от що з попереком — недопойму…

— Ой, мабуть-таки, залізна завіса на поперек упала! — зітхнув лорд Пістон Перчіль.

— То, може, Пістошо, хай би баба Бірнсиха пошептала та напою якогось випити дала. Кажуть, у неї дуже цілющий трунок є! І всередину пити, і зверху натирати. Як вип'єш, кажуть, так тебе трохи ніби помакартурить і стає легше. А як зверху потерти, спочатку заачесониться, а потім заспокоїться, і ніщо вже його не монгобере! Може б, я збігала?

Читать дальше
Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Похожие книги на «А народ війни не хоче»

Представляем Вашему вниманию похожие книги на «А народ війни не хоче» списком для выбора. Мы отобрали схожую по названию и смыслу литературу в надежде предоставить читателям больше вариантов отыскать новые, интересные, ещё непрочитанные произведения.


Отзывы о книге «А народ війни не хоче»

Обсуждение, отзывы о книге «А народ війни не хоче» и просто собственные мнения читателей. Оставьте ваши комментарии, напишите, что Вы думаете о произведении, его смысле или главных героях. Укажите что конкретно понравилось, а что нет, и почему Вы так считаете.

x