митрополит Дмитрій (Рудюк) - Київські митрополити ХVІІ–ХVІІІ ст.

У своєму нелегкому, тернистому архіпастирському служінні митрополит Іов дбав про свою паству, як ревний святитель. Перш за все він адміністративно впорядкував свій капітул при кафедрі, що знаходилась у Михайлівському Золотоверхому монастирі. Також капітул існував і в іншому місці митрополичої єпархії – Слуцьку, при соборній церкві, причому митрополит активно підтримував православних Білорусі. Так, він листувався з власником Слуцька, магнатом – кальвіністом Криштофом Радзівілом, щоб той підтримував православних, обговорював з ним питання про направлення кадрів з Київської братської школи в Слуцьк, де князь заснував колегіум, посилав на службу до князя старшого сина Стефана з сином значного товариша Війська Запорозького Михайла Зубовича – Біляша. У квітні-травні 1629 р. під час перебування в Корці митрополит пише послання до православних Любліна, закликаючи їх до твердості в православній вірі, до збереження церковної дисципліни. За святительства Іова Борецького у Київській митрополії зросла кількість монастирів. Митрополит доклав чимало зусиль до розбудови шкіл та друкарень. Сам він був автором декількох праць полемічного характеру, найвідоміші з яких: «Діалог про православну віру» (1606), «Пересторога, вельми потрібна на потомні часи православним християнам» (1605—1606), «Протестація» (1621).

У травні 1630 р. у битві під Переяславом під час антипольсько-го повстання загинув син митрополита. Це погіршило стан здоров’я Борецького, якому й раніше московський патріарх Філарет посилав лікаря Гаврила. Передчуваючи своє близьке упокоєння, митрополит склав духовний заповіт, у якому обрав архімандрита Петра Могилу та луцького єпископа Ісаакія Борисковича головними опікунами як Золотоверхого монастиря, так і свого майна. У заповіті святитель наказував, щоб при братствах засновували школи. Грецькі та латинські книги власної бібліотеки він дарував архімандритові Петру Могилі, а слов’янські й польські заповів Свято-Михайлівському монастирю. Доньці своїй Євпраксії та небозі, якби тільки вони схотіли стати черницями, заповідав нову келію у жіночому Іоано-Богословському монастирі, де раніше була ігуменею його колишня дружина. Заповідав також митрополит Іов і свій двір «черкашинов-ський» на Подолі, а після смерті доньки він мав перейти до Ме-жигірського монастиря. Але вже в середині червні 1631 р. точилася суперечка між дочкою покійного та монастирем, яку довелося розв’язувати в судовому порядку. Онуком митрополита Іова був шляхтич Роман Стефанович Борецький, який був у 1654 р. слугою архімандрита Києво-Печерської лаври Йосифа Тризни.

Спочив митрополит 2.03.1631 р. і був з усіма почестями похований у Свято-Михайлівському Золотоверхому митрополичому монастирі. День пам’яті святителя звершується 15 березня за новим стилем.

До чільних представників молдавської еліти, яка прагнула визволити свою батьківщину від османського панування, зважаючи на Польсько-Литовську державу, належав господарський рід Могил (Мовил). В українській мові слово «могила» однозначно пов’язується з «могилою», «курганом». Інакше – в молдавській, що належить до групи романських мов. Тільки дієслово «movere – movi» в латинській мові має понад 20 (!) різноманітних значень, зокрема: «міркувати», «розкривати», «породжувати», «рухатися», «хитати», «грати», «орати», «збуджувати», «пропливати» і т. ін. Генеалогічний переказ, типовий для того часу, виводив Могил від легендарного давньоримського героя VI ст. до н. е. Гая Муція Сцеволи. Схоплений ворогами, він мужньо тримався. Доводячи ворогам, що не боїться тортур, він поклав свою праву руку у полум’я і спалив її, не виявляючи свого страждання. Вражені вороги визволили героя і уклали з римлянами мир. За це Гая Муція було прозвано «Сцеволою», тобто лівшею. Навряд, щоб цей переказ, ґрунтувався на дійсних підставах. Але важливим є те, що сам Петро Могила вірив у цю генеалогічну легенду і вочевидь не без його згоди Софроній Почаський зі своїми студентами Києво-Печерської школи наводить її у панегірику «Євхарістіон» (1632).

Молдавський генеалогічний переказ виглядає достовірнішим: під час битви з угорцями на березі р. Серет (1486) молдавський господар Стефан ІІІ Великий втратив коня. Один з його наближених Пуріче, віддав йому свого коня. Він ще й став навколішки, щоб спершись на нього, малий зростом господар швидше скочив у сідло і продовжив битву, яка стала переможною для молдаван. За це Стефан ІІІ винагородив Пуріче й назвав його Могилою на знак того, як з малого («пуріче» по-молдавськи означає «воша») він став великим як Могила (курган).