митрополит Дмитрій (Рудюк) - Київські митрополити ХVІІ–ХVІІІ ст.

20.04.1622 р. помер гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, поранений отруйною стрілою у битві під Хотином. Його поховали у Києво-Братському Богоявленському монастирі. В його особі УБПЦ втратила свого великого захисника. І хоч козаки надалі боронили православних від закриття храмів, надія на сейм 1623 р. остаточно щезла, а з нею і надія на легалізацію православної ієрархії. Саме в такій атмосфері безнадійності й розпачу, в умовах репресій з боку Речі Посполитої постало листування святителя Іова з Московською державою 1625 р., у якому святитель навіть просив прийняти скривджених православних під цареву руку. Нагадаємо, що Московія була тоді єдиною незалежною православною державою і логічно, що митрополит звернувся саме до неї, адже ще не було сумної досвіду перебування під московською кормигою. Але в цей час Москва сама ледь-ледь оговталась від своєї кількарічної смути і не наважилася відкрито конфліктувати з Річчю Посполитою, обмежившись фінансовою допомогою.

Багато православних богословів не витримали гнітючої атмосфери безправ’я і поневіряння у своїй державі, що панувала протягом тяжкого десятиліття після вбивства Кунцевича. Спокійне життя і громадянське рівноправ’я уніатського духовенства, звісно, схиляло частину православних богословів та священиків до переходу в унію. Так, наприклад, вчинив ректор київської братської школи Касіян Сакович, а за ним – і Кирило Транквіліон-Ставровецький. Перейшов до уніатів і архієпископ Мелетій Смотрицький. Коли він повернувся зі Сходу, православні зустріли його з недовірою. Єпископ не захотів їхати до Вільна, бо мав там конфлікт з братчиками, а поїхав на помешкання до Дерманського монастиря, який на той час уже був уніатським. Це фактично означало перехід архієпископа Мелетія на бік унії. Але декотрий час він ще тримав свої наміри втаємниченими і навіть листувався зі своїм предстоятелем – митрополитом Іовом, як православний. Цього часу Мелетій Смотрицький писав свою «Апологію», і щойно вона була надрукована, митрополит Іов зібрав собор у Києві в серпні 1628 р., який засудив цей, уже фактично уніатський, антипра-вославний полемічний трактат. Православні вимагали від Мелетія Смотрицького зректися цього твору, на що він нібито спочатку погоджувався. Протопоп Андрій Мужиловський надрукував у відповідь «Антидот», спрямований проти «Апології». Незабаром Смотрицький залишив Київ, позбувся маски своєї «незлобності», відмовився від свого покаяння і відповів протопопу Андрію Мужиловському новим твором – «Ектезисом». Талановитий, колись яскравий православний полеміст, Мелетій Смотрицький виявився не менш яскравим уніатським полемістом, і надрукував ще «Паренесіс» – сповіщення до народу руського про прийняття ним унії. Смотрицький залишився уніатом до своєї смерті, яка невдовзі спіткала його (1633).

В Україні почали ставити питання про ліквідацію ненормального розколу християн, про об’єднання Русі з Руссю, що виникло ще 1627 року. У спробі так званого поєднання виступило три групи: перша – про-католицька партія і в ній насамперед Смотрицький; друга – центристська партія української православної ієрархії, яку до певного часу підтримував сам Іов Борецький, третя – «козацькі богослови», маси православного духовенства та мирян. Про першу групу не можна сказати нічого особливого, вона повністю підтримувала ідею такого об’єднання. Натомість партія православних ієрархів діяла обережно і проявила тут певну непослідовність. Спочатку ієрархи Православної Церкви підтримували унійні прагнення архієпископа Смотрицького, хоча бачили унію зовсім інакше, ніж Смотрицький. Саме в цей час на арені церковного життя з’являється постать Києво-Печерського архімандрита Петра Могили. Він досить помірковано дивився на різницю між східними і західними християнами.

Але це намагання піти на поступки завершилося, можна сказати, нічим; безрезультатно закінчився і київський собор, скликаний 29 червня 1629 р. Більшість його учасників протестувала проти спроб злуки між православними та уніатами і, таким чином, відкидали пропозиції престарілого короля Сигізмунда III. Результат був невтішним: на теренах України остаточно закріпилося довготривале церковне розділення…

Після цих перипетій УБПЦ поверталася до нормального внутрішньо-церковного життя. Про це свідчить київський собор 1629 року, що зібрався з волі митрополита Іова в першу неділю Великого посту. Найважливішим у діяннях цього собору було ухвалення до друку «Літургіаріона» – Служебника Петра Могили, книгу без якої неможливо проводити основне богослужіння – Літургію, бо містила, популярно кажучи, сценарій служби. Він надовго став основою для проведення цього богослужіння і тільки у ХІХ ст. був замінений новішими, ставши для них важливим посібником. Також собор ухвалив постанову про акафісти і пасії. Введенням останнього чину було започатковано в УБПЦ, а згодом і в РПЦ, служіння пасій, які зазвичай очолював архієрей, – особливих великопісних служб з читанням євангельських розповідей про страждання Христові. В умовах гонінь на Православну Церкву й особисто членів новоповсталої православної вищої ієрархії митрополит звертався за допомогою до Московської держави, у якій ще вбачали захисника православних людей Речі Посполитої. 24.08.1624 р. з Києва (із Золотоверхого монастиря) митрополит Йов надіслав листа царю Михаїлу з луцьким єпископом Ісаакієм Борисковичем. За тиждень 1.09.1624 р. до царя і його батька – патріарха Філарета було відправлено видатного культурного діяча ієромонаха Памво Беринду як перекладача (насамперед з грецької мови) і книгодрукаря. У грудні 1625 р. посланець митрополита о. Пилип повідомляв у Путивлі про хід повстання на чолі з Марком Жмайлом. Потім були й нові контакти. Так 1628 р. до Москви прибуло посольство Борецького: троє духовних осіб (ієромонах Ісакій, архідиякон Ісайя та чернець Рафаїл) та четверо слуг. Так, наприкінці березня 1630 р. прибуло в Путивль, що розташовувався на тодішньому кордоні між Річчю Посполитою та Московською державою, невелике посольство митрополита (всього 4 душі), яке очолювали ієромонах Йосиф та брат митрополита – Андрій Борецький. Вони мали передати царю Михаїлу та його батьку Філарету лист й майстерно зроблену шкатулку, а також листи до суздальського архієпископа та деяких інших осіб. Вісті (вочевидь про повстання на чолі з Тарасом Трясило) цареві і патріарху від митрополита повіз путивлець Григорій Гладкий. На початку серпня того самого року (після поразки повстання Тараса Трясила) нове посольство Борецького: племінник митрополита (син Андрія) Павло «Князитцкий» та запорозький козак Іван «Никитин».