Ігор Коляда - Соломія Крушельницька

У творчості її вирізняла самопосвята та самоорганізація. «Коли публіку обманиш раз чи два – вона вже більше ніколи тобі не повірить», – зауважила якось Соломія з приводу непідготовленого виступу одного талановитого артиста.

До кожної ролі Крушельницька готувалася дуже старанно. Щоб розучити партію, їй досить було переглянути ноти, які вона читала з листа, як хтось інший читає друкований текст. Напам’ять партію вивчала за 2–3 дні. Та це було тільки початком роботи над роллю. Головне – осмислити образ, як-то кажуть, «виспівати» його, а для цього потрібно було більше часу. У день перед виступом Крушельницька майже ні з ким не розмовляла, не приймала гостей. Вона вся входила в роль, зживалася з нею. Кажуть, Крушельницька запозичила психоаналітичний підхід до ролі від знаменитої акторки того часу Елеонори Дузе. Перед виступом із самого ранку вона входила в образ своєї героїні, постійно твердила: «Я – Тоска…», «Я – Аїда…», «Я – Саломея…»

Крушельницька з незмінним блиском залучає, окрім чудових вокальних даних, тонку інтуїцію і глибоке проникнення у зміст творів; хвилюючу чуттєвість, підкріплену шляхетністю стилю; безпомилкове розуміння смаків публіки, однак вона не пропонує нічого такого, що не відповідало б притаманному їй стилю виконання. Співачка причаровує слухачів магічною силою впливу, натхненним обличчям, на якому відбиваються водночас ніжні співзвуччя і потаємні порухи її душі.

На сцені Крушельницька вміла прикувати до себе увагу одним штрихом чи жестом, у який могла вкласти весь спектр почуттів – від гордості до знесилля.

Критики навперебій шкодували, що вона не може перейти до драми і стати найідеальнішою у світі Джульєттою чи Дездемоною. Співачці ж для реалізації свого дару цілком вистачало опери. Їй вдавалося все. Закличні «Гой-йо-то-го! Гей-йо-га!» її Брунгільди змушували трепетати найприскіпливіших шанувальників Ваґнера. У «Тристані та Ізольді» вона, як ніхто інший, розкривала муки жінки, що розривалась між коханням та обов’язком.

А на прем’єрі 1906-го у «Ла Скала» опери «Саломея» Ріхарда Штрауса Крушельницька сама виконала «жахливий і непристойний» «Танець семи серпанків», не скориставшись можливістю заміни професійною танцівницею і довівши цим, що не тільки спів – усе її єство гідне голови Іоанна.

Польські критики, які в музичному театрі зазвичай обстоювали позиції драматичної майстерності, віддали всі лаври українській співачці: «Враження від гарного, дзвінкого і приємного голосу підсилюється на сцені витонченою манерою співу, досконалою артистичною грою, шляхетною поставою, сценічною зовнішністю і якоюсь особливою принадністю. Але вище цих якостей стоїть те, що співачка надзвичайно правдиво входить у настрій виконуваної ролі. Ця артистка завжди живе на сцені справжнім почуттям, і немає хвилини, коли б вона була байдужою», – писала «Gazeta Lwowska».

«Вона приголомшує почуття слухачів, не вдаючись до заяложених ефектів театрального та співацького мистецтва. В кожному її слові відчувається не лише професійна співачка, а й досконала артистка, що завдяки природженому талантові й досвіду, набутому наполегливим навчанням, вміє з однаковою легкістю бути якогось вечора Галькою – дівчиною з простолюду, а назавтра – графинею, великосвітською дамою, що стримує себе у хвилину відчаю» («Kurier Warszawski»).

«Tygodnik Polski» писав після перших виступів Крушельницької на варшавській сцені: «Такий голос, виразна вимова і висока музикальність – це великі достоїнства, що можуть бути всім для співачки. Але Крушельницька, крім цього, має ще дуже важливі сценічні переваги: вона не женеться за голосовими ефектами, а весь свій художній інтелект за допомогою засобів вокальної майстерності і динаміки співу гармонійно переливає у глибоко відчутий нею образ героїні. Це робить її ідеальною співачкою, бо вона однаково прекрасно і співає, і грає».

Драматичний талант співачки відзначали також музикознавці. Зокрема, Міхал Бернацький у статті з промовистою назвою «Цінний здобуток нашої сцени» писав: «Опера «Сільська честь» засвідчила незвичайне драматичне обдарування артистки. Сантуцца Крушельницької була така правдива… Кожен її рух, погляд і вираз обличчя настільки психологічно вмотивовані. Весь твір був зрозумілий і відтворений артисткою так своєрідно, що ми без вагань назвемо створений нею образ ідеальним, тим більше, що спів був на такому ж високому рівні, як і прекрасна драматична гра».