Ігор Коляда - Соломія Крушельницька

Починаємо. Кампаніні вже спустився в оркестр». І цей день прем’єри став найприкрішим днем у житті композитора. «О пів на дев’яту ми усі вже були готові… Підходжу до завіси. Я неспокійна. Маю недобрі передчуття. Коли оркестр починає грати, ліву руку притискаю до серця. Правою тричі хрещуся. Пуччині відходить і непомітно робить те саме. Епізоди на початку першої дії відбуваються мляво, починають пригнічувати. Один із співаків, зайшовши за куліси, обурюється: «Що за публіка! Нічого не робить, тільки кашляє! Щоб їм…» Мій вихід. Співаю «Від моря до берега іде радісний повів весни…» З партеру відчуваю вороже мовчання. І раптом хтось крикнув: «Богема!» «Богема!»… Ми вже це чули». Починаються галас, протести… Під час перерви ніхто не приходить на сцену. Жоден товариш, жоден журналіст. Ворожість надто сильна, і усі її поділяють. Дивлюся на обличчя Пуччині – воно вкрите великими червоними плямами… Нервово палить цигарку за цигаркою, не звертаючи уваги на пожежників, які, розуміючи його стан, удають, що не помічають цього… Лише Тітто спокійний, холодний. Його сильні щелепи вперто стиснуті. Підходить до кожного, плескає по плечах, додаючи одваги: «Вже стартували. В другім акті мусить бути злам. Запевняю вас, що переможемо. Цього разу ми їх візьмемо».

Але це виявилося таким же неможливим, як зловити на льоту ластівку… Навпаки – в другім акті ніби луснули пута, і почалося лінчування опери. Ось Судзукі б’є в гонг і молиться, щоб повернувся Пінкертон… Я впевнена, що він повернеться, що притисне до серця мале створіння, плід нашої любові. Вкладаю дитину спати. Коли виходжу, повів вітру надуває мені кімоно. Публіка шаленіє з утіхи. Хтось кричить: «Баттерфляй ще вагітна від Пінкертона!» Останню арію зустріли… протестами. Може, я сама вже не панувала над своїм голосом? І все-таки я впевнена, що неможливо співати цю арію з більшою експресією. Моє самогубство, дитина із зав’язаними очима і його приготування не справляють враження. «Баттерфляй» закінчується серед галасу і свисту. Ніхто не виходить на авансцену, щоб зібрати оплески друзів, які тут були. Не чую більше жодного слова, на очі мені напливають сльози розпачу. Переконуюся, що битва програна, що затяті вороги Пуччині не відступляться, вони вирішили саботувати кожну сцену, кожен жест і рух і використають кожний дріб’язок, аби зробити капость. Раптом вибігає хлопець (Тоніо – син Пуччині), кидається йому на груди з плачем: «Ох! Тато, мій тато…» Серед моїх артистичних спогадів – численних чи радісних, оці – найбільш незабутні, коли всі ми відчули, як ніколи до того, як сильно ми любимо нашого великого Джакомо».

Глядачі обурено свистіли. Маестро почувався розчавленим. Він був такий шокований, розгублений, спантеличений… Казав: усе, на цьому його кар’єра закінчується, він не зможе написати жодної ноти. Багаторічні тріумфальні успіхи композитора, починаючи «Віллісами» і закінчуючи «Тоскою», були вмить забуті. Критика така ж безжалісна, як і глядач. «Від автора «Манон», який витратив скількись часу над арабесками «Богеми» і квітчастими декламаціями «Тоски», час уже вимагати опери ширших горизонтів і глибшої проблематики… Джакомо Пуччині, користуючись довірою, якою його щедро обдарувала наша громадськість, не докладав зусиль у більш гідних спробах і пішов за смаками мас… Нічого не змінилося в його творчості. Той самий млявий сентименталізм, та ж перевага інструментального колориту, та ж певність у пошуках поліфонічних комбінацій. Він пішов навіть далі: У «Мадам Баттерфляй» широко розсіяв найкращі ідеї, які почерпнув зі своїх попередніх опер, розраховуючи на те, що поверне для них і за їх допомогою давні успіхи…» (із часопису «Темпо»)

«То був жахливий вечір. Невдача глибоко вразила мене, адже була цілком несподіваною… Перед постановкою «Манон», «Богеми», «Тоски» я дуже хвилювався, і ці опери принесли мені успіх. А цим разом я почувався таким спокійним… Опера ця завжди зворушувала мене, коли я читав її біля фортепіано. В «La Scala» я бачив, як артисти і робітники сцени сердечно сприймали «Баттерфляй». Я бачив, що вони полюбили мою японочку так, як полюбив її я. А як же я її любив і як люблю! Коли писав музику, то бачив її перед собою – малу дівчинку, яка сидить на пагорбі, уся в чеканні…» – пригадував згодом композитор.

І ось страшенний удар, тим більш жорстокий, що композитор, поглинутий любов’ю до образу ніжної японки, був абсолютно впевнений у перемозі.

Через кілька років, пригадуючи той фатальний вечір, він напише: «Поразка вразила мене дуже глибоко, бо була несподівана. Але я підставив буревію чоло з твердим почуттям бунту. Я дуже любив оте моє створіння, щоб повірити в об’єктивність судилища, яке його так скривдило… Того вечора у мене вирвався крик протесту…

Читать дальше