Олег Кудрін - Ліна Костенко

Але перш ніж перейти до казки, подивимося на поетичні спогади Костенко про те, коли і як вона відчула своє «Я» і навколишній їй світ:

І знову – які співзвучні ці рядки зі словами, укладеним у вуста Марусі Чурай: «Душа летить в дитинство, як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там». Напевно, ще й тому цей роман у віршах стоїть осібно у творчості Костенко: дуже вже багато в ньому особистого, не те що навіть відчутого, а того, що глибинно міститься в особистості автора.

Зверніть також увагу – «хата ще казкова». Але з іншого боку – і вже казкова. Тому що казка – це надовго, принаймні – на найближчі роки, які в дитинстві здаються нескінченністю. І ось дитячий світ Ліни по-справжньому, усвідомлено казковий:

Зауважте, ця бабуся, порівняно з «веселим привидом прабаби», молода і сильна – в саду працює. Але все одно – сива, як айсберг.

Продовжимо, однак, казкову тему, в яку впадає вічна ріка («річка дитинства»), вплітається маленький-великий сад («сади свободи»): « І от це вже була казка. І та “хатка, як біла мушля, / на самому дні ночей”, і гарбуз, що ходив по городу і питався свого роду… Повені теж були, але це вже й “садів квітучі повені". У бабусі був сад, невеликий, але для мене, малої, він був дуже великий. Мандрівка в сад — ціла пригода. То була окрема загадкова країна. Одна яблуня називалася “заячі мордочки”, інша – “антонівка”, ще інша – “ранет-шатане” або просто “щетина”. Заячі мордочки виглядали з листя, надували щоки, я боялася надкусити яблучко: ще запищить! Сусідський сад був іще більший, такий старий, аж сутеніло вдень. Дітям не дозволяли туди ходити, там була криниця, де “йшла киця по водицю, та й упала у криницю”. Ми, ясно, прокрадалися, заглядали через цямрину, хотіли врятувати кицю. Усе жило, шелестіло, шаруділо, тьохкало. Їжаки ходили у дикій моркві. Лелека, який приніс мене, стояв високо на одній нозі. Я вміла імітувати його голос. Він мені відповідав <���…> Моя свобода була — ці сади. І річка мого дитинства — Дніпро » 11 11 Дзюба Іван, Костенко Ліна, Пахльовська Оксана. «Гармонія крізь тугу дисонансів…». К.: Либідь, 2016. С. 124—125. .

Коли дитинство вийшло за межі візочка, Ліна виявилася дівчинкою допитливою, жвавою, непосидющою. І неслухняною – вона весь час намагалася втекти. За це бабуся називала її «шура-бура». (Це, напевно, та сама «шура-бура», яка «комарика з дуба здула» в жартівливій народній пісні. Втім, цей вислів цілком самоцінний в Україні – від сусідів, тюркського şurada-burada, що означає залежно від контексту «там і сям», «туди-сюди».)

Одна з таких утеч особливо запам’яталась: « Одного разу я прорвалась на вулицю, рочків мені було неповних п’ять. Дорослі за мною, але що більше мене доганяють, то далі я біжу. Вони благають зупинитися, а я – чимдуж. Вискочили мамині кузини і теж за мною. Кричать, гукають, а я вже добігаю до берега. Якби вони зупинились, може б, і я зупинилась. А вони в жахові, що дитина втоне, підступають ближче, простягають руки, а я відступаю у Дніпро. І коли вже вода доходить мені до шиї, я кричу: “Дайте мені свободу хоч тут!” » 12 12 Там само. С. 125—126 .

Дніпро – як укриття, як прихисток свободи. «Річка мого дитинства – Дніпро». Велика ріка України, що ділить її навпіл, і ці ж дві половини об’єднує. У спогадах Ліни Дніпро має особливу роль. Ось зримо-яскрава, багатобарвна замальовка: маленька – три рочки – дівчинка на березі великої ріки, вдень і ввечері: