Олег Кудрін - Ліна Костенко

( По-тюркськи « хуррем» — «весела», прізвисько Роксолани при дворі Сулеймана Пишного. – Прим. авт.).

Розгортаючись у часі та рядках, сімейна сварка родини Костенко набуває рис усесвітньої дисгармонії, вселенського розладу:

Але коли вже читач починає всерйоз хвилюватися – як би не було лиха, Ліна легко і витончено виходить на мирний фінал, присмачений до того ж появою припасів і, мабуть, швидкою вечерею:

«Веселий привид прабаби» теж дещо оманливий за назвою, але вже з протилежним знаком. Після такого заголовка чекаєш продовження теми «веселі, як Хуррем». Але ні, тут усе інакше: з перших рядків – вибачення, що годі й шукати тепер могилу прабабусі, бо в холодні воєнні зими люди порубали хрести на дрова. Потім ми дізнаємося, що прабабусі – 110 років. (Отже, спілкування з нею в дніпровському Макондо було на десять років більше, ніж у Маркеса – самотності). У сорока рядках (поетичні сороковини?) поетеса викладає життя прабабусі та її чоловіка, прадіда. Факти ці самі по собі цікаві (вона – з благородних, він – мужик, який украв наречену, і за це його віддали у миколаївську солдатчину). Але все це для поетеси лише привід поговорити про інше – про зір, але не звичайний, а душевний: «Коли Ви навіть осліплі, то Ви не те щоб осліпли, / а так, – Ви просто не бачили деяких прикрих речей». І в фіналі – вражаючі рядки:

Не на обличчя мала подивитися правнучка, а в дзеркало, ніби очима самої прародительки, душевним її поглядом 110-річного віку. (І це ж – метафора всієї праці поета, письменника, поводиря – то дивитися чужими очима, то іншим розкривати очі на те, що самі вони побачити не можуть. Внутрішній погляд і водночас – віддзеркалювання.)

Інша найважливіша «легенда Нашої родини» – «Храми» про діда Михайла. Основи його безсрібницького існування, планку його вимогливості, зверненої на себе, піднято до біблійної – без перебільшення – висоти: «Він був святий. Він жив непогрішимо. / І не за гроші будував свій храм».

Дуже показовим є оце «душу не двоїв».Одразу ж пригадується Гриць із «Марусі Чурай», роздвоєна душа якого – одна з основних характеристик.

Так, «від протилежного», двома дзеркальними опозиціями «піснярка Маруся – грошолюб Гриць», «грошолюб Гриць – храмостроїтель дід Михайло», Чурай перетворюється майже на родичку Костенків, принаймні – по духу.

Моральний камертон Михаїла (не архангела, а діда) і внутрішній погляд прабабусі (згадаємо, що в заголовку – «привид прабаби», тобто натяк на метафізику) – найважливіша частина спадку, залишеного внучці пращурами.

До шести років Ліна росла здебільшого в Ржищеві: « Мати працювала в Києві, часи були важкі, природно, що вона поїхала народжувати до своєї матері. Потім батьки мене забрали, але часи настали ще важчі, і я знову опинилась у бабусі. І от оце вже була казка » 8 8 Дзюба Іван, Костенко Ліна, Пахльовська Оксана. «Гармонія крізь тугу дисонансів…». К.: Либідь, 2016. С. 124 .