Тарас Гончарук - Дем'ян Многогрішний

І. Брюховецький назвав у своєму листі до царя Д. Многогрішного Демком цілком виправдано, адже і самого себе у цьому ж листі гетьман називав Івашкою. Водночас І. Брюховецький підкреслив, що Д. Многогрішний, як і сам гетьман, не лише «холоп» царської величності, а вже і боярин. Показово, що в похід під Гомель гетьман волів відправити неспокійні козацькі елементи – із запорозького прикордоння подалі на північ. Отже, завдання, покладене на Д. Многогрішного, було нелегким. Між іншим, як керівник не лише козаків свого полку, а й цілого козацького з’єднання, Д. Многогрішний у цьому поході фактично мав виконувати функції «наказного гетьмана» – а це було визнанням його воєнного хисту.

У «зрадницькому», як назвав його І. Брюховецький, Гомелі перебував тоді полковник Мурашко, що своїми діями вельми дошкуляв навколишнім українським теренам. (цікаво, що пізніше полковник вельми прислужиться Д. Многогрішному.) У 1666 р. з’єднанню під проводом чернігівського полковника Д. Многогрішного повоювати під Гомелем не судилося. У червні того року очевидці свідчили, що «під Гомелем козаки стоять обозом і шанці під місто підвели». Проте вже тоді російська сторона змусила І. Брюховецького припинити цю кампанію. Росія і Польща завершували підготовку до підписання перемир’я і далі розпалювати війну не збиралися. Козаків із-під Гомеля «усіх по домах розпустили», давши відповідний наказ і Д. Многогрішному, «що був на під’їзді» до міста. Пізніше, вже бувши гетьманом Лівобережжя, Д. Многогрішний надавав важливого значення Гомелю, й саме спроба поставити під свій контроль це місто стала підставою для того, щоб укотре звинуватити Дем’яна Гнатовича в «зраді».

Тим часом дії російських воєвод, які, згідно з Московським договором, почали збирати податки на Україні, збурили ненависть місцевого населення та його спротив як до російського підданства, так і до гетьмана, що запродав інтереси своєї держави. «Останньою краплею», що переповнила чашу терпіння українського козацтва, стали російсько-польські переговори й укладене в Андрусові 1667 р. перемир’я, за яким переговірники поділили Україну по Дніпру, так що навіть Київ було віддано полякам. Тут «прозрів» і І. Брюховецький: розірвав союз з Росією, почав воєнні дії проти царських воєвод і вирішив прийняти підданство турецького султана.

У вирі цих подій, як зазначає В. Борисенко, Д. Многогрішний «слухняно виконував розпорядження гетьмана і відверто став на його бік, коли той підняв козацькі полки на боротьбу проти засилля царських воєвод на Україні». Щоправда, за відомостями В. Горобця, саме в цей час, «на переломі 1667—1668 років, готуючись до вирішального двобою з Москвою, Брюховецький проводить кадрову рокіровку в Чернігівському полку, надавши полковничий пернач Івану Самойловичу <���…>, а Многогрішного, усунувши від керівництва полку, задовольняє урядом генерального осавула. <���…> Однак полковничий пернач ненадовго випав із рук Дем’яна Ігнатовича – вже у квітні 1668 р. полчани знову доручають йому керувати справами полку. <���…> саме сіверським козакам випадало стримувати агресію царських військ…». Показово, що Д. Многогрішний та І. Самойлович тут виявилися конкурентами в боротьбі за владу. Пізніше І. Самойлович з допомогою спільників відбере у Д. Многогрішного більш престижну посаду – гетьманство.

Патріотичні дії І. Брюховецького наприкінці його правління не врятували гетьмана – колишнього «царського підніжка». На хвилі народного гніву на Лівобережжя прийшли війська правобережного гетьмана Петра Дорошенка. І. Брюховецького було вбито, а П. Дорошенко став на чолі обох боків Дніпра. «Після того, як 8 червня 1668 р. Брюховецького було вбито і гетьманом об’єднаної України проголошено Дорошенка, – пише В. Горобець, – у відставку пішов майже весь склад вищої старшини Лівобережжя. Лише за Многогрішним, який, за словами літописця, «найпершей отступил от Бруховецкого», було збережено полковництво, а через місяць, коли Дорошенко поспішно повернувся на Правобережжя, аби відбити наступ поляків, йому пожалувано й уряд наказного сіверського гетьмана».

Чому саме Д. Многогрішному судилося не лише зберегти свою посаду під час змінення влади, але й стати при новому гетьмані сіверським гетьманом, тобто наказним гетьманом усієї Лівобережної України? Причиною цього, на думку істориків, були давні зв’язки Д. Многогрішного та П. Дорошенка. Один з перших дослідників історії України Дмитро Бантиш-Каменський називав Д. Многогрішного серед тих, хто через кошового Запорозької Січі Івана Сірка запросив П. Дорошенка в похід на Лівобережну Україну й таким чином посприяв поваленню І. Брюховецького. «У цей час Сірко, – писав Д. Бантиш-Каменський, – домовившись таємно з генеральним осавулом Многогрішним і деякими старшинами, відрядив посольство до Дорошенка, прохаючи його стати до проводу. <���…>Можна собі уявити, як зрадів Дорошенко, коли в його таборі з’явилось козацьке посольство, якого він уже давно чекав. Сповнилося тоді його бажання стати гетьманом обох боків Дніпра. Одаривши щедро представників народу, поквапився він вирушити в похід <���…>». В. Горобець наводить факти листування чернігівського полковника Д. Многогрішного та правобережного гетьмана П. Дорошенка напередодні його наступу на Лівобережжя 1668 р. цей зв’язок Дем’яна Гнатовича з найвизначнішим українським гетьманом доби Руїни та палким українським патріотом, можливо, свідчив про те, що погляди П. Дорошенка і Д. Многогрішного на майбутнє України були близькими.