Ігор Стамбол - Іван та Юрій Липи

Медична галузь Російської імперії в другій половині ХІХ століття проходила етап модернізації. В руслі реформ царя Олександра ІІ в більшості губерній імперії встановилася земська медицина. Лікарняна та санітарна справа внаслідок цього залежала від земського самоуправління та економічного розвитку регіонів. Протягом перших двадцяти років існування земств діяла так звана роз’їздна система. Тобто лікар мав сам діставатися до хворого. Один из професорів Казанського университета чітко охарактеризував таку систему: «…Загальна характеристика її полягає в тому, що лікар завжди в поїздках, а хворі ніколи не знають, де знайти лікаря…»

На початку лютого 1898 року лікар прибув на місце роботи. Умови виявились не надто сприятливими: відсутнє житло для лікаря та місця для харчування, в амбулаторії відчувався постійний холод. Єдина розрада: до Ананьєва було близько, і там була свідома українська громада.

Можливо, І. Липа залишився б у Липецькому, але його громадська діяльність призвела до того, що там почали «вороже ставитися до “хахлов”». Тому, коли помер старий голова Анань-ївської управи, з яким Є. Чикаленко мав гарні відносини, почався набір «благонадійних людей». За спогадами мецената, місцевий магнат Ерделі та його однодумці написали до повітового відділку поліції заяви про антидержавну діяльність І. Липи. Така ж проблема виникла в Модеста Левицького, який також з допомогою Є. Чикаленка працював неподалік від Ананьєва в селі Окна (сьогодні – селище міського типу Красні Окни).

Унаслідок такого цькування обидва лікарі змушені були шукати інше місце роботи. Основною персоною, яка поставила собі за завдання прибрати лікарів-українців з посад, був Микола Ердєлі (1846–1902) – представник дворянського роду Угорщини. Микола Ердєлі був повітовим гласним Ананьєва і зробив чималий внесок у розбудову цього регіону. Невідомо, чи мав магнат інтереси в Липецькому, адже цькування місцевого лікаря навряд чи сприяло поліпшенню лікарняної справи в селі. Маючи значний вплив у земстві, М. Ерделі міг дозволити собі будь-яку забаганку.

Після багатонаціональної Херсонщини мальовнича Полтавщина значно більше подобалася лікарю. Напевне, після подорожі п'ятирічної давнини цей край манив його до себе. Та спочатку нового лікаря не надто добре сприймали місцеві жителі. Як зазначав сам лікар, вони «як ведмеді, живуть по хуторах, такі ж дикі, як і ведмеді. Знахарок і знахарів тут більше, ніж у других місцях…» І. Липа поселився в пятикімнатній хаті, де, щоправда, спочатку не було жодних меблів і посуду. Та з часом він облаштував це житло, а поряд из будівлею виростив розкішні троянди.

У лікарні під керівництвом І. Липи були два фельдшери й акушерка. Не вистачало найнеобхідніших інструментів. Лікар просив на їх купівлю 300 рублів, а отримав лише 100. Тож інструменти доводилося купувати найдешевші. За тодішніми реаліями Російської імперії земський лікар отримував платню до 1 тисячи рублів, і була можливість її збільшення за вислугою років.

Аби змінити ставлення управи до своєї дільниці в Мачухах, І. Липа розписав статистичний звіт за десять років роботи лікарні. В обов’язок земського лікаря, крім прийому хворих, входило також опікування сиротами, яких на початок його діяльності було десять. Найбільш виснажливою була робота в період епідемій. Так, у січні 1899 року, коли в регіоні лютувала віспа, інфлюенца (грип), а згодом і скарлатина, І. Липа приймав у середньому вісімдесят хворих на день і об’їжджав все хутори в радіусі сорока верст.

Лікарня за керівництва І. Липи стала своєрідним «культурним центром» села. Лікар ламав стереотипне уявлення про цей заклад, як про останнє місце, куди хочеться потрапити. До різдвяних свят наприкінці 1900 року в ній було влаштовано свято для місцевих дітей. Не забув лікар і прикрасити лікарню святково вбраною сосенкою, потурбуватися і про подарунки. А подарунки були в дусі тарасівця – українські книжки: «Кобзар», «Чорна рада» та ін.

У вільний від роботи час, який бував хіба що вночі, лікар писав прозу та вірші. На початку ХХ століття він був уже пізнаваним автором. Його твори можна було побачити у відомому журналі «Літературно-науковий вістник», який об’єднав навколо себе кращі уми тодішньої України, та в інших західноукраїнських часописах. Писав також публіцистику, здебільшого на теми, які найбільш цікавили. Крім політики, це також ідея медичного просвітництва, бо рівень усвідомлення селянами причин всіляких хвороб залишався на рівні середньовіччя. Лікар пропонував поширювати «летючі медичні картки» – щось на зразок невеликих буклетів зрозумілою для селян українською мовою з основними правилами гігієни та відомостями про збудників хвороб.