Ігор Стамбол - Іван та Юрій Липи

Вони намагалися виховувати своїх дітей в українській культурі українською мовою.

Ми їх знаємо: це Старицький, Кониський, Лисенко, Олена Пчілка, Драгоманов і інші.

Українська молодь 80-х років, це тоді були «хахли»-«малороси».

По всіх університетських містах закладалися кружки Української громади, де гуртувалися люди різноманітних напрямків.

Краще сказати, це були просто земляцтва. Існували вони напіводверто. Найбільша програма їх діяльности була в поширенні легальних книг у народі, як українських, так і російських; і далі – театральні вистави, хори, студентська бібліотечка, а все разом – напівсвідомий етнографічний націоналізм.

Як-не-як, а для молодої душі, освіченої й ідейної, такі громади були могилою, бо в них не було ні творчої думки, ані боротьби за кращу долю народу, а тому більше чутлива молодь їх уникала і йшла в чужі організації, тоді таємні, де вона мала хоч те моральне оправдання, що ризикувала своїм життям або свободою.

І от, вступаючи до чужих організацій, молоді українські сили тим самим творили те, що не було в Україні українських організацій, а лише російські, польські й інші.

Однак як з українських громад, так і з окремих осіб поза громадами почалося розуміння ненормальності такого стану, почала зріти нова світла думка про утворення власних таємних організацій во ім’я боротьби за народне діло, назріла переоцінка цінностей…»

Оратор ще довго розповідав, але поряд из новими для багатьох фактами в головах присутніх мала б утвердитися думка, яка полягала в останньому процитованому абзаці промови. цей невеличкий чоловік – Іван Львович Липа – був тією величною постаттю, яка відіграла чи не вирішальну роль у процесі «назрівання переоцінки цінностей» у свідомостях напівнімої інтелігенції уярмленого народу…

Березень 1881 року сколихнув зухвалістю простих смертних всю величну зсередини і водночас слабку зовні Російську імперію. Група народовольців, не злякавшись кари небесної, оголосила смертний вирок «помазанику Божому» Олександру ІІ. Та лише проголосити – замало, вони спромоглися привести вирок у виконання.

Терор, як явище, по своїй суті є чимось антигуманним. Даря ж було вбито в ім’я рівності та справедливості, що мало б ознаменувати повалення тиранії. Такий парадокс розбурхав суспільство: одні засуджували прояв людської ницості перед монаршою родиною, інші – мовчки співчували романтикам, які гойдалися на шибеницях, довівши свою грізну справу до кінця.

Та царський рід на тому вбивстві не припинився, адже син убитого, теж Олександр, вже був готовий до царювання. Ера деспотизму в Російській імперії набирала нових обертів. Страждали від цього як «великороси», так і колоніальні народи.

Місто Керч мало безпосередній зв’язок из замахом на царя. В місцевій гімназії навчалося аж троє учасників «Народної волі», яка організовувала теракт. Це Л. Тихомиров, М. Тригоні та найбільш відомий з них А. Желябов. «Славою» про них були наповнені стіни навчальних закладів у 80—90-х роках ХІХ століття. Особливо це стосувалося Олександрівської гімназії, в якій той самий А. Желябов отримав срібну медаль за успіхи в навчанні.

У 1878–1887 роках в Олександрівській гімназії навчався син незаможних міщан Іван Львович Липа. Після церковнопарафіяльної школи, де співи псалмів та вивчення Священного Писання мало розважили хлопця, гімназія з її «подвійним життям» (вдень – звичні для того часу студії, а в вільний час – змовницькі збори з обговоренням радикального вирішення проблем суспільства) виявилася надзвичайно захопливою. Наприкінці навчання гімназист вважав себе цілковитим народником або ж толстовцем. Якщо перший напрямок можна спрощено визначити як рух, спрямований на звільнення народу від деспотії та інших обмежень свободи, то другий стосується насамперед просвітництва.

Іван Липа активно включився в підпільну роботу юнацьких організацій. Згодом він згадував, що його діяльність, про яку на сьогодні вже, напевне, неможливо дізнатися, проходила на виду не лише гімназії, але й всього міста. Коли він вчився у восьмому класі, то в його помешканні вчителі провели обшук, який не дав ніяких результатів. Хоча можна уявити, як такі дії з боку «влади» підвищили почуття марнославства у юнака, адже він стояв на тому ж шляху, що й А. Желябов! Так само він у кінцевому результаті отримав «четвірку» за поведінку, яка не дозволила йому потрапити на навчання ні до Москви з Петербургом, ані до Києва.