Ігор Стамбол - Іван та Юрій Липи

– «Це той перший, що розпинав нашу Україну, а Вторая доконала вдову сиротину!.. Слава, слава хортам і гончим, і псарям, і нашим батюшкам царям слава!..»

Але він іде далі, бо бачить, що на цьому не кінець. Хто ж ще винен? – «Ти, всевидящеє око, не дуже бачиш ти глибоко, та спиш в кіоті». «Ти спиш», а «я так її, я так люблю мою Україну убогу, що прокляну святого Бога, – за неї душу погублю»…

Це був екстаз поета. Однак цей екстаз пройшов. Шевченко глянув холодним оком на ці слова і лишив їх, щоби ми розібрали самі.

І от я собі уявляю так: глибоко релігійна душа поета не здригнулась перед цими словами, бо мислить так: «Бог єсть любов. В душі моїй єсть любов, а значить, і Бог, значить, це не єсть богохульство».

А як не так?… А хоч би й не так, то все ж таки я «за неї душу погублю». І не сказав поет тут, що «умру», а що «за неї душу погублю». Це більше, ніж умру.

Це подібне до Фауста, але той душу губить ради вічної молодости, а наш поет ради України, її волі, її незалежности…

Звідси його світогляд, коли так можна висловитись, був україноцентричним. Усе, що він у світі бачив, бачив через призму вільної України. Через цю призму він дивився на панів, на царів, на все, все, навіть самого Бога.

Чи зрозуміли Шевченка його сучасники? – Ні. Чи зрозуміли по смерті його нащадки? – Ні.

Та це стара істина, що генія сучасники не розуміють. І Шевченко був «один він між Ними, як сонце високе». І справді, – из сучасників Шевченка найбагатіший індивідуальністю – Пантелеймон Куліш, великий талант, великий працьовник, що для українського народу дав дуже багато, і що ж? – він зійшов врешті на «Історію возсоєдінєнія Руси».

Далі Костомаров. Трохи українець, трохи український письменник (Ієремія Галка), трохи український політик, а весь свій талант оддав чужій нації, і був перший основоположник тих будучих століть, що звалися українофільськими.

Прекрасна, наприклад, його монографія про Богдана Хмельницького, де зазначається, що в Богдані Хмельницькому маємо великого героя з нахилом до єднання з Московією.

Однак, коли порівняємо героя цього з твором Липинського «Україна в минулому», то побачимо, що на підставі історичних документів Богдан Хмельницький єсть Самостійник чистої води!

Як Шевченко освітлював усе життя через призму вільної і незалежної України, так Костомаров все творчі події освітлював через свою призму федералізму.

Далі «Мазепа і Мазепинці». Ця монографія яскравіша, і коли порівняти її хоча б з монографією Уманця, то побачимо ту ж саму велику ріжницю, що гостро відрізняє один світогляд від другого.

Ось які були найкращі з сучасників Шевченка. Що ж вони дали нашій справі і нашій національності? Дали так зване українофільство.

Це, панове, слава Богові, вже історія дуже недавня. Українофіли були найосвіченіші представники нашої нації. Однак не тільки в собі, але й в своїх дітях витравили все українське, все народне.

Вони дуже прислужилися російській нації і літературі. Із катедр шкільних і університетських виховували виключно в російській культурі цілі покоління.

Чесні й чисті, вони любили свій нарід, а працювали для чужого. Се може бути тільки тоді, коли не вірити в відродження свого народу, коли не вірити в його духовні сили, в його творчість.

Шевченка не зрозуміли. Для них він був просто великий поет, великий мрійник.

Не вірючи в воскресіння свого народу, українофіли пристосовувалися до культури російської, з нею зріднилися та й ісповідували «єдину неділиму Росію».

Тут я мимоходом не можу не згадати про Драгоманова, що не був таким українцем, як Шевченко, а був так само українофілом, був загальноросійським політиком, і який мав чималу повагу і авторитет межи російськими ліберальними колами.

Пригадую популярну в свій час його Вільну спілку, що клала в основу російського устрою децентралізацію цілої Росії, в тім числі й України, яка розбивалася на області.

Для українців національної, тим більше державної, доктрини він не утворив. Був, однак, основоположником радикальної партії, особливо в Галичині, а в Україні багато належало до радикалів українофілів.

Так тяглось од Шевченка сливе до дев’яностих років. Правда, деякі з українофілів розуміли нелогічність і ненормальність такого стану речей і через те найбільш талановиті почали оддавати свої творчі сили для українського народу.