Ростислав Коломієць - Олена Теліга

Активна участь, дискусія, дорадник, учитель… Що означає її «печать»? Що це, як не національне виховання української молоді, яка волею обставин опинилась поза батьківщиною? Виховання у дусі оптимізму щодо перспектив національно-визвольного руху? Що це, як не спроба Олени Шовгенової самостійно, на рівні душевного поривання включитись в український національно-визвольний рух?..

Це сталося не раптово і не саме по собі, цей період співпав з очікуванням любові, вона сама зізнавалася:

У грудні 1924 року на одному з таких українських концертів у Студентському домі сталася перша знаменна зустріч в її житті.

До вісімнадцятирічної дівчини наблизився високий, стрункий незнайомець і, зачарований її красою, не міг вимовити ані слова. Олена, переборюючи збентеження, запитала російською:

– Вы галичанин?

– Ні, я кубанець.

Після цієї розмови дівчина вже не забувалась і більше російською не розмовляла. Так Олена познайомилася зі ставним кубанським бандуристом, «людиною веселої, симпатичної вдачі», за словами керівника другої капели бандуристів Василя Ємця, де він був кобзарем, Михайлом Телігою. Михайло з друзями і залучили Олену до українського культурного життя.

Михайло був знатного козацького роду (його батько був отаманом станиці в Охтирці), ріс, уколисаний народними піснями і звичаями. Він вчився на кобзаря в українського бандуриста, актора, режисера, в майбутньому одного із засновників українського кіно Дмитра Байди-Суховія, а згодом вступив до заснованої на Кубані Першої школи бандуристів Василя Ємця, і став її солістом. Одночасно опановував і удосконалював українську мову.

Зберігся унікальний документ – спогади студентів Української господарської академії у Подєбрадах. Майже всі студенти були учасниками національно-визвольних змагань, і кожен з них описав якийсь з епізодів із свого недавнього минулого. Михайло згадував свої юнацькі роки в ессе «Як я став українцем»:

Мені було дуже боляче, що ми, козаки, нащадки запорожців, не пішли шляхом наших дідів-лицарів, а обернулись на якусь купу сміття, стали ганебною зброєю в руках московських посіпак…. Хоч мені було 15 років, я добре розбирався в ситуації національних питань тодішньої Російської імперії. Я почав гуртувати коло себе товариство. Почав читати їм українські книжки. Як умів, викликав у них любов до нашої мови, звичаїв. І треба сказати правду, що це було не тяжко робити. Усі мої товариші були козацькі діти і до них дуже легко було промовляти, треба було тільки їм нагадати, що ми – нащадки тих, які своїми грудьми обстоювали права українського народу впродовж довгих віків, як у тієї козацької дитини враз заговорила його козацька кров. А вже коли я грав думи, то було зовсім легко викликати, здавалося б, у самій зачерствілій душі відгомін на ту думу-плач. Отак я став свідомим і, нарешті, активним українцем… Я вже палав помстою до всіх і до всього, що як-небудь спричинялося до гноблення українського народу. Моя дитяча уява будувала плани визволення України з-під Московщини…

А ось він уже бере участь в українській маніфестації у революційному Катеринодарі. У серпні 1918 року сімнадцятирічний юнак покинув Кубань і подався туди, де, як він казав, «кувалась велика українська державність». Разом з Кобзарським хором Михайло виступав у Києві. Спочатку в театрі Бергоньє (нині театр імені Лесі Українки. – Прим. авт .), де виконував «Козацький похід», «Про Морозенка», «Та літав орел», «Гей, на горі та й женці жнуть», «Ми – гайдамаки»… Публіка, а серед них – вояки армії УНР, аплодувала стоячи. Потім були тріумфальні виступи в Українському робітничому домі, Купецькому зібранні, у Молодому театрі Леся Курбаса.

Михайло Теліга залишив Київ разом з українським військом. З’ясувалось, що «людина веселої вдачі», як назвав його Василь Ємець, у 1919–1920 роках поринув у вир національно-визвольної боротьби. Був сотником армії УНР, подейкують, один час – навіть ад’ютантом Симона Петлюри. Інтернований у польському місті Каліш, брав активну участь в українському культурному житті – створив етнографічний ансамбль і викладав гру та майстрування бандури. Закінчивши українську гімназію імені Тараса Шевченка, Михайло вступив до Української господарської академії, першим ректором якої був професор Іван Шовгенів. Головним завданням Академії було підготовка кваліфікованих керівних кадрів для майбутньої української самостійної держави. Поруч з Михайлом навчались Микола Сціборський, в майбутньому – один з фундаторів ОУН, Леонід Мосендз, поет, в минулому – вояк УНР…