Ростислав Коломієць - Олена Теліга

Але доля кидала Шовгенів з країни в країну. Тож місто зустрічі родини не стало місцем їх довгого перебування. Річ у тому, що наприкінці 1923 року Симон Петлюра виїхав з Польщі до Парижу, і з його від’їздом розпався Центр антибільшовицького руху. А Тарнів перетворився на перевалочний пункт, звідки українські емігранти обирали собі місця для більш безпечного й стабільного перебування. Хтось вирушив до Варшави, хтось подався до Кракова, а хтось і подалі – до Чехословаччини, Німеччини, Австрії… Українські емігранти не були кинуті напризволяще. У цій вимушеній ситуації уряд УНР в екзилі розбудовував низку українських академічних осередків, громадських і просвітницьких організацій, серед них – Український вільний університет, Український науковий інститут у Берліні, Український науковий інститут у Варшаві, Український високий педагогічний інститут імені Миколи Драгоманова у Празі… Молоді петлюрівці, незважаючи на очевидні матеріальні нестатки, залюбки ставали студентами закордонних українських вищих навчальних закладів.

У липні 1922-го родина Шовгенів переїжджає до Чехословаччини, до міста Подєбради. У Подєбрадах, на правому березі ріки Лаби височить замок чеського короля Юрія Подєбрадського. У 22-му тут розмістилася Українська господарська академія, Івана Шевгенова обирають її ректором. І от, опинившись, як вона згадує, «в такому ультра-франц-йозефському містечку, що звалося Подєбрадами» , восени того ж року Олена прагне вступити на так звані матуральні курси, створені для молодих українців, які або не мали закінченої середньої освіти, або втратили документи, що давали право на вступ до вищого навчального закладу. Вона вже тоді поспішала жити, ніби передчуваючи, що їй відпущено зовсім небагато років земного буття. Матуральні курси випускалися у жовтні, а заняття в інституті починались у вересні. Та не втрачати ж рік! І Олена пише заяву на ім’я ректора інституту з проханням, в порядку винятку, прийняти її на навчання того ж року. Прохання задовольнили.

Рік вчилася, після чого одержала «матуру», тобто атестат зрілості, і вступила на підвідділ української мови і літератури історико-філологічного відділення Українського вищого педагогічного інституту імені Драгоманова у Празі. Вибір фаху став очевидним.

І поринає у самостійне життя.

Подєбради стали у 20-і роки одним з найпомітніших осередків культурного життя української еміграції, в яке одразу ж і з радістю включилась студентка Олена Шовгенова. Це сталося символічно – як посвячення в українство. Ось як про це згадує її подруга, родичка дружини Петлюри, яка особисто знала Симона Васильовича, Зоя Плітас:

Був серпень 1922 року. Подєбради в Чехословаччині. Перша величава українська маніфестація в цьому новому українському осередку, серед чужого нам ще тоді чеського населення. Це було «Свято поневоленої України» з багатьма алегоричними возами, що проїздили вулицями тоді ще невеликого, але славного купелевого міста (купелеве місце – місце біля водойми, де зцілюються. – Прим. авт.), міста Подєбради. На одному з таких возів, що представляв образ багатої і плодовитої України і де центральною постаттю була Україна – гарна висока молодиця, що спиралась із серпом в руці на великий сніп жита (Галя Мельник), напереді вміщено дві родини: одна представляла українське селянство, а друга – українську інтелігенцію. Мене притягнуто до інтелігентної групи, а юна Лєночка була вбрана як молода селянська дівчина…

Переважна більшість студентів, що опинилися в Польщі і Чехословаччині, ці тисячі українців, які ще недавно були недавнім вояками армії УНР, дуже болісно переживали поразку, загибель друзів, і тому на їх вустах постійно була ця болісна тема. Головним ворогом вважали московський імперіалізм, який століттями гнобив Україну, а тепер у новому обличчі більшовизму задушив молоду українську державу. А головну причину поразки виділяли по-різному: хтось бачив її у недостатній згуртованості нації, комусь здавалося, що Петлюра погано зорієнтувався у політичній обстановці в Європі.

Олена перебувала усередині цих настроїв і дуже скоро, сповнена оптимізму щодо перспектив національно-визвольної боротьби, намагатиметься заразити своїм оптимізмом друзів. Це було конче необхідно, адже українська державницька ідея переживала у 20-і роки кризу. Але це станеться не одразу.

Поки-що назовні вона ні за якими параметрами не була схожою на громадсько-політичну діячку, якою постане на початку 30-х. Навпаки, жіноче начало в ній переважало. Вона й сама це визнавала: