Ростислав Коломієць - Олена Теліга

Але то були моменти миттєвої слабкості: поділилася нею з подругою – і стало легше, і вже є сили рухатися далі. Олена намагалась не перейматися цим, не зациклюватися на буденному:

З таємничою радісною усмішкою мила я підлогу і закопчене начиння, з такою ж посмішкою ганяла і розносила повістки або пиляла дрова… Все це мене мало обходило, і все я робила мов уві сні, робила старанно, але не переймаючись цим…

І в іншому листі до подруги Наталки:

І як не тяжко жилося в Києві без батька, але все ж ці два роки були для мене містерією, чудом життя, незабутньою казкою, бо що ж значила пригоріла каша, сукня з підшивом і собачий холод у порівнянні з тим, що я перетворювалась з дитини в панну, а тому весь світ ставав для мене іншим…

Вона уже відчувала себе не дитиною, а дівчиною, і жила в очікуванні – передчутті майбутнього кохання. Просто виходила за межі прозаїчної реальності:

Коли ж кінчалась моя щоденна праця, тоді життя було мов квітка, що ледве починає розпускатися, а ще має тисячі пелюстків. Кожен вірш, образ, захід сонця, кожне миле обличчя і ніжне слово приймала моя душа гостро і здивовано. Весь світ був для мене, а я – для всього світу…

В той же час вона, хоч і була дочкою урядовця УНР, не мислила собі життя у радянській Україні, бо не бачила для себе жодних перспектив – суцільна небезпека. Хотіла жити, а не виживати. Жила передчуттям майбутнього, не знала, яким воно буде, де воно буде, але вірила, що воно буде світлим, і вона знайде застосування своїм творчим силам, буде жити на повну, а не виживати. Вона-таки спрямована в майбутнє, як та квітка, що, розквітаючи, тягнеться до сонця:

Тим часом від батька – жодної звістки… Саме перебування у радянській Україні для сім’ї урядовця УНР ставало небезпечним. До великих матеріальних нестатків додається постійне цькування. На Олені закріпився ярлик «петлюрівки». Скоро мати зрозуміла, що в умовах радянської влади не тільки не зможе дати дітям належної освіти (приватні школи і гімназії були ліквідовані, а загальноосвітня середня школа давала обмежені знання), але й ставить під загрозу їхнє життя. Тож улітку 1922 року п’ятнадцятирічна Олена разом із матір’ю та братом Сергієм зникають із Києва і рушають до Польщі.

Сам перетин кордону не обійшовся без ризику. Дісталися потягом до Вінниці, де втікачів затримують просто на вокзалі і на деякий час заарештовують червоноармійці… Вдалося вирватись. Далі був Кам’янець-Подільський, де їм допомогли родичі, а потім – нелегальний перехід кордону. «Ми з мамою йшли з Києва до Польщі… Нас переводили якісь контрабандисти» , – згадувала ті часи Олена у спілкуванні з Уласом Самчуком. Але попри усю небезпеку і динамічність подій, її не переставало тривожити питання одне питання: «Чому українці мають тікати з України?..»

Отже, дісталися з пригодами до Тарнова. Парадокс: опинившись за кордоном, за межами України, Олена одразу поринула в український світ. Річ у тім, що після поразки Симона Петлюри у національно-визвольній боротьбі в Польщі опинилось понад 40 тисяч вояків УНР та членів їх родин.

Польське місто Тарнов, що знаходиться за 80 кілометрів від Кракова, називали тоді на український манер – Тарнів. Тут на початку 20-х українців перебувало не менше за поляків. Невипадково у 1920–1923 роках саме тут розміщався осередок уряду УНР у вигнанні, так званий Державний Центр УНР в екзилі, і Іван Шовгенів кілька місяців свого перебування у цьому місті займав посаду директора департаменту Міністерства пошт і телеграфів.

Олена згадує свій тогочасний душевний стан: «Мені 15 років, я ж народилась у царстві імператора всіх росів, вихована на мові Пушкіна, і враз, перейшовши границю, опинилась не лише в Польщі, що здавалась мені романом Сенкевича, не лише в Європі, але й у абстрактному царстві Петлюри, що говорило «на мові» і було «за самостійну…»

Батькові Олена переповідала свої колоритні враження від «мандрів» Україною – вона вперше побачила ці міста і села, ділилася своєю розгубленістю і радилася щодо подальших перспектив закордонного життя. Скільки доведеться жити в еміграції? Як жити далі? Чим жити?.. Домовилися про головне: бути українцями поміж українців, куди б їх не кинула доля. Чи не тоді батько повідав Олені те, що запам’яталося їй на все життя: «Тут Україну кожен носить у серці таку, яку собі виборов у важких змаганнях зі світом і з собою. І ти її знайдеш сама. Це буде важче, але за те ти любитимеш її більше, бо це буде дійсно твоя Україна».