Ростислав Коломієць - Олена Теліга

Незнайомий безсило опустився в крісло й почав плакати, крізь сльози оповідаючи, плутаючи російську мову з українською:

– Три роки тому це було російське місто, а тепер українське. Я князь Трубецкой. Месяц тому назад я вошел на территорию России, но нахожу – Украину. Где ж Россия?

Йому було пояснено, що Росія починається на північ від Курська…»

Для малої Олени це була перша, може, не дуже врозумлива, вистава-ребус про українську революцію. Універсали, прапори, паради… Україна воює з Росією? А до чого тут німці?.. І оця плутана російсько-українська мова…

Невдовзі трапився й другий випадок. На парад, влаштований на честь примарного союзу української армії з денікінцями, мати її не пустила. Але коли після музики почулися постріли, всі вибігли на вулицю. Від Хрещатика мчав кіннотник. З пістолетом у руці. А за ним маяв чорний довгий шлик (звисаючий верх козацької шапки, зробленої з овечої шкіри. – Прим. авт .). На нього посипалися питання – «Що таке? Що сталося?» У відповідь він радісно вигукнув: «Наконец опять бьем русских!»

Цей радісний лицар став для Олени на якийсь час втіленням краси і мрій. Ледь не ідеал, за яким треба було всіх міряти. І її дорогий батько, і брат Андрій скоро опиняться серед тих, що тепер «бьют русских»! Та й вона сама незабаром!.. Хоча, власне, й не чітко уявляла тоді, за що їх треба бити…

Тож ще підлітком, осмислюючи життя, Олена стала зацікавленим свідком героїчної і драматичної боротьби українців за незалежність. Епізоди нібито незначні і випадкові, але це – відголоски епохальних історичних подій: Українська Центральна Рада Михайла Грушевського у квітні 1918-го, Українська держава гетьмана Павла Скоропадського у квітні – грудні 1918-го, Українська Народна Республіка Симона Петлюри у грудні 1918 – листопаді 1920-го, Україна, окупована Червоною армією у грудні – травні 1922-го. Все це, разом з активною участю батька у будівництві української держави, відбувалося на її очах, і вона, природно, прагнула в усьому розібратись. Чому батько з матір’ю заговорили українською? Та й сама вона напівсвідомо зробила це. Є Росія і є Україна – це факт. У Києві є і українці, і росіяни, і німці, і поляки… Як батько, російський чиновник, став членом українського уряду, та ще й змінив букву у своєму прізвищі: не Шовгенов, але Шовгенів? Росіянин Денікін, поляк Пілсудський? І до чого тут німці? Чому українець Петлюра хороший (і для кого хороший?), а українець Скоропадський поганий? Отаман, генерал, гетьман?..

30 травня 1920 року батько виїжджає з урядом УНР до Кам’янця-Подільського, залишивши на якийсь час, очевидно, з міркувань безпеки, сім’ю у Києві. А згодом, коли армія УНР і поляки знов захопили Київ, повертається, сподіваючись забрати із собою сім’ю. Але куди?.. Тож поки що 14 листопада 1920 року Іван Шовгенів разом із сином Андрієм, вояком армії УНР, і з частиною уряду УНР поспіхом перетинають українсько-польський кордон. Навіть речей не взяли із собою – гадали, що розлучаються максимум на два тижні, в усякому разі так домовлялися, а виявилось… «Залишив сім’ю без копійки», – дорікала зопалу батькові Олена. Але це було правдою… Уляна Степанівна, її син Сергій і дочка Олена залишаються без засобів до існування. І жодних перспектив. Мати з болем просила, щоб щоб діти менше їли. Кожен день ставав боротьбою за виживання – на Євбазі (так кияни називали Єврейський базар. – Прим. авт .) вже міняли речі на хліб… Так раптово для Олени закінчилось безхмарне дитинство, в якому вередливу дівчинку умовляли їсти яйця і пити молоко…

Тепер Олена працює за копійки посильною у Політехніці. У листуванні зі своєю близькою подругою, українською поетесою Наталією Левицькою-Холодною вона згадує про своє виживання в Україні радянській. Працювала без відпочинку. Який там відпочинок, коли:

Мій зверхник з особливою насолодою ганяв мене в саму жахливу погоду в найдальші кінці Києва… (…) Ох, Натусю, якби ти знала, як ми тоді жили…..В літі я сапала і полола цілі довгі і пекучі дні на комуністичних городах, щоб прогодувати себе та й додому принести якийсь «пайок»… (…) Хліб для мене був мрією, бо їли ми лише картоплю… Все це без масла чи сала. Щоб дістати дрова на опалення, їздила чи ходила у ліс, самі пиляли і рубали, а потім тягнули на своїх плечах чи везли на тачці… Як же тяжко було гнути рядки наряду з бабами, які були призвичаєні до такої роботи. Доглядачі кричали на мене немилосердно, а я старалася, щоб тільки мене не вигнали. Це було декілька верст від Києва, отже, я додому ходила лише в неділю, а цілий тиждень жила там, спала в сараях, на соломі, поміж бабів…