Ростислав Коломієць - Олена Теліга

Але ось тут з’ясовується несподіване: Олена відчула себе українкою не одразу. Почати б з того, що довго достеменно не було відомо, де і коли саме вона народилась. За одними відомостями, це могло статися у Санкт-Петербурзі 1907 року, її хрещеною матір’ю начебто була одна з найвідоміших представниць Срібної доби російської поезії Зінаїда Гіппіус. Але навряд чи це можна довести або спростувати… Може бути, мати Олени вчилась на бестужевських курсах разом із сестрою Зінаїди Гіппіус? Але це вже майже неможливо, оскільки Зінаїди на час хрещення Лєночки не було у Петербурзі…

Зі скрупульозних досліджень, проведених Надією Миронець, а саме – із копії запису про шлюб Олени (переклад з чеської) дізнаємось, що народилась вона 8 липня 1906 року у селі Іллінському Московської губернії, в Росії. Коли дівчинці виповнилось 5 років, сім’я з трьома дітьми (донькою та старшими братами Андрієм і Сергієм) переїхала до Санкт-Петербургу, де батько Олени, інженер-гідротехнік, який до цього викладав у московському інженерному училищі, пішов на підвищення і став доцентом Санкт-Петербурського політехнічного інституту, у якому викладав курс водних сполучень. Так, живучи у російськомовному оточенні, Олена була залюблена у поезію «срібної доби». Та й сама вона згадує, як, навчаючись у гімназії, написала кілька віршів російською мовою, яким не надавала великого значення, ставилась до них з гумором. А от брат Сергій, ставши досить відомим російським поетом, взявши за псевдонім материнське прізвище Нальянч, перекладав вірші українських поетів Олега Ольжича і Євгена Маланюка російською мовою.

Санкт-Петербург не став рідним домом для Олени. Вона сама згадувала: «Батько, як інженер, їздив по різних кінцях бувшої Росії і тягав нас за собою. Лише літо, і то не часто, проводили на рідній для батька Харківщині, але в різних місцях, так що і вона не була нам рідним домом».

Куди більше значення для національного самоусвідомлення відіграло те, що батько з початком національно-визвольної революції у травні 1917 року поспішив разом з родиною до України. Спочатку перевести дихання – зорієнтуватись. На якийсь час зупинились в Ізюмі Харківської області, де мешкали родичі, а навесні 18-го попрямували до Києва. За викликом? На запрошення? Радше за все – за покликом серця…

У Києві Олена почула навколо себе українську мову, і по- справжньому відчула, що живе в Україні. А згодом зрозуміла, що для її батька настала пора відчути і виявити себе як українець.

А ось і доказ: колишній статський радник, кавалер орденів Станіслава III і II ступенів, Анни – III і II ступенів Іван Шовгенів (тепер його прізвище саме так і писалося) активно включився у побудову незалежної української держави. І не на словах, а реальними справами. З квітня 1918 до січня наступного року він уже займає поважні посади в уряді УНР. Стає директором Департаменту Міністерства водних, шосейних і ґрунтових шляхів Української Народної республіки. Працює товаришем (заступником. – Прим. авт .) голови Вищої економічної ради. Водночас займається науковою і педагогічною працею. У березні 1919 року Вчена рада Київського політехнічного інституту зараховує його професором зі спецкурсу внутрішніх водних шляхів на інженерному відділі. А у травні 1919 року він – уже Голова меліоративної секції Української академії наук. Родина жила у будинку № 2 на живописній території Політехнічного інституту. Олена, оточена увагою і любов’ю батьків, вчилась у приватній жіночій російськомовній гімназії Олександри Дучинської, що на той час славилася високим класом викладання, де вивчала французьку і німецьку мови. Тим часом в родині уже на повний голос звучала українська мова.

Але справжньому пробудженню її української свідомості сприяли два випадки. Можливо незначні, ба, навіть курйозні, але саме вони залишили в душі вразливої дівчини незабутнє враження. Вона розповіла про них своєму другові Олегу Штуль- Ждановичу. Вони працювали разом у 1941 році в київській газеті «Українське слово». Пригадавши ці зізнання, він заніс їх до біографії поетеси:

«Коли в Києві була ще українська влада, до дверей помешкання Шовгенів хтось настійливо постукав. Вони нікого не чекали… Постукали вдруге. І коли мама відчинила, на порозі постала струнка, молода постать, але з дуже худим і змученим обличчям. Очевидно, це був один з тих, хто повертався з німецького полону. Він запитав московською мовою:

– Тут живут украинцы?

– Так.