Ірвін Ялом - Вдивляючись у сонце. Долаючи страх смерті

Чотири дні Сюзан безперервно плакала. Не могла спати, їсти, уперше за двадцять років неспроможна була вийти на роботу. Уночі її мучили жахливі видіння про сина: як він жадібно п’є щось із пляшки, загорнутої в коричневий паперовий пакет, який хлопець брудний, його зуби зіпсовані і, врешті він помирає в придорожній канаві.

– Він помре у в’язниці, – сказала мені Сюзан і описала, як вона виснажилась, удаючись до всіх засобів впливу та всіх способів домогтися його звільнення. Її цілковито розчавив перегляд дитячих фотографій сина: ангельське личко, біляві кучері, натхненні очі. Здавалося, на нього чекає прекрасне перспективне майбутнє.

Сюзан вважала себе самостійною жінкою, що може добре з усім упоратися. Сама побудувала своє життя попри те, що батьки її не відзначалися ні характером, ні успішністю. Але в цій ситуації вона почувалася геть безпорадною.

– Навіщо він зробив це мені? – питала вона. – Це бунт, навмисний саботаж моїх планів щодо нього. Чим же іншим це може бути? Хіба ж я не дала йому всього, що потрібно для здобуття успіху: найкращої освіти, уроків тенісу, гри на піаніно, кінної їзди? І це так він мені віддячив? Який сором – уявіть собі, що про це довідаються мої знайомі.

Сюзан згоряла від заздрощів, лише думаючи про успішних дітей її друзів.

Перше, що я зробив, – нагадав їй речі, про які вона вже знала. Візія сина в придорожній канаві була повністю ірраціональною, примарою катастрофи там, де її не було. Я звернув увагу Сюзан на те, що загалом її син досяг значного прогресу. Він проходить добру реабілітаційну програму, а також приватне лікування в чудового психотерапевта. Лікування від наркотичної залежності рідко обходиться без ускладнень: рецидиви, часто неодноразові, є неуникними. І, звичайно, вона це знала. Нещодавно повернулася з тижневого курсу сімейної терапії, що входив до реабілітаційної програми Джорджа. І чоловік Сюзан не поділяв її надмірних гризот через сина.

Також вона знала, що її запитання «Навіщо він зробив це мені?» було ірраціональним. Кивнула головою на знак згоди, коли я сказав, що вона повинна виключити себе з цієї картини. Рецидив сина не мав стосунку до неї.

Будь-яка мати була б занепокоєна наркотичним рецидивом сина й думкою про нього в ув’язненні, але реакція Сюзан видалася мені надмірною. Я почав підозрювати, що її неспокій значною мірою переміщений і насправді походить з іншого джерела.

Особливо вразило мене її глибоке почуття безпорадності. Жінка завжди думала, що може впоратися геть з усім, а тепер це уявлення було розбите: вона нічого не могла зробити для свого сина (окрім як усунутися з його життя).

Але чому Джордж аж настільки був центром її життя? Так, був її сином. Але це щось більше. Був надміру центральним. Так, наче все її життя залежало від його успіху. Я розповів їй, що для багатьох батьків діти часто є втіленням проекту безсмертя. Ця думка викликала в неї інтерес. Сюзан зізналась у своїй надії, що їй вдасться продовжити себе в майбутньому завдяки Джорджу. Але тепер зрозуміла, що мусить позбутися цієї думки.

– У нього замало сил для такого завдання, – сказала вона.

– Хіба ж якась дитина має достатньо сил для цього? – спитав я. – Ба більше: Джордж ніколи й не зобов’язувався виконувати таку роботу, тож його поведінка, його рецидив вас не стосується!

Ближче до кінця сеансу я спитав про пов’язку на її шиї. Вона розповіла, що саме зробила пластичну операцію, щоб підтягти шкіру на шиї. Коли я далі розпитував про операцію, вона занервувалася й намагалася повернутися до розмови про сина. Зауважувала, що саме з цієї причини зустрілася зі мною.

Але я наполягав.

– Розкажіть мені більше, чому ви зважилися на операцію.

– Ну що ж, я ненавиджу те, що старіння зробило з моїм тілом – грудьми, обличчям, шкірою на шиї, яка обвисла. Операція – це мій подарунок самій собі на день народження.

– Який це день народження?

– З великої літери Д! Число шість нуль. Минулого тижня.

Вона розповідала, що їй шістдесят і вона усвідомлює, що її час добігає кінця (а я розповідав про свої сімдесят). Тоді я підсумував:

– Я впевнений, що ваша тривога надмірна, оскільки якась ваша частка чудово знає: під час лікування наркотичної залежності майже завжди трапляються рецидиви. Мені здається, що ця тривога походить з інших джерел і була переміщена на Джорджа.

Оскільки Сюзан енергійно кивнула на знак згоди, я вів далі:

– Я думаю, що ви тривожитеся через себе саму, а не через Джорджа. Це пов’язано з вашим шістдесятим днем народження, усвідомленням вашого старіння й зі смертю. Мені здається, що на глибокому рівні ви зараз напевно обмірковуєте кілька важливих запитань: «Що робити з рештою життя? Що дасть йому сенс, особливо ж тепер, коли впевнилися, що Джордж не виконає цього завдання?»