Ірвін Ялом - Вдивляючись у сонце. Долаючи страх смерті

Гадаю, що найсильніші відчуття викликає в мене усвідомлення того, що це Я помру, а не якась інша істота, як, наприклад, Я-Літня-Пані чи Я-Тяжко-Хвора-І-Готова-Померти. Припускаю, що я завжди думала про смерть непрямо, як про щось, що може трапитися, але не мусить. Після сильного нападу паніки я кілька тижнів думала про смерть інтенсивніше, ніж будь-коли досі, і тепер уже знаю: це вже не є чимось, що може трапитися. Я почулася так, наче прокинулася з усвідомленням цієї страшної правди, і вороття нема.

Деяких людей такий страх приводить до дальшого нестерпного висновку, що ні їхній світ, ні жодні їхні спогади не існуватимуть ніде. Їхня вулиця, їхні сімейні зустрічі, батьки, діти, пляжний будиночок, школа, улюблені місця відпочинку – це все випарується одночасно з їхньою смертю. Нема нічого стабільного й тривалого. Яке значення може мати таке зникоме життя? Продовження електронного листа:

Я зненацька усвідомила: усе, що ми робимо, приречене на забуття та остаточне знищення разом зі всією планетою. Я уявила смерть моїх батьків, сестер, хлопця і всіх друзів. Часто думаю про те, що певного дня МОЇ череп і кості, а не гіпотетичний або ж уявний комплект з черепа та костей опиняться назовні, а не всередині мого тіла. Ця думка викликає дуже велике сум’яття. Можливість існування окремо від тіла не здається мені реальною, тому я не можу знайти втіхи в ідеї незнищенності душі.

У висловлюванні цієї молодої жінки є кілька головних тем: смерть стала для неї особистою; це вже не щось таке, що може трапитися або ж трапляється лише з іншими; неуникність смерті позбавляє життя значимості. Ідея безсмертної душі, відокремленої від її фізичного тіла, видається їй не дуже правдоподібною, тому жінка не може знайти розради в концепції життя після смерті. Вона також ставить собі запитання: чи забуття після смерті є тим самим, що й забуття перед народженням (це важливий пункт, який пізніше з’явиться знову в наших міркуваннях на тему Епікура)?

Пацієнтка з нападами панічного страху смерті на нашому першому сеансі дала мені такий вірш:

Її особливо переслідувала думка, висловлена у двох останніх рядках: «Смерть – це все / І ніщо». Жінка пояснювала, що думка про перетворення на ніщо повністю її поглинула й стала геть усім. Але вірш містить дві важливі думки, які несуть розраду: її життя здобуває значення, коли вона залишає слід після себе, і найкраще, що вона може зробити, – це повністю включитися в сьогодення.

Психотерапевти часто вважають, що відкритий страх смерті насправді є не страхом смерті, а лише маскує іншу проблему. Однак такий засновок помилковий. Так було у випадку Дженніфер – двадцятисемилітньої ріелторки. Її довгі роки мучили напади страху перед смертю, проте попередні лікарі не займалися ними. Упродовж усього життя Дженніфер часто прокидалася вночі, укрита потом, із широко розплющеними очима, тремтячи від думки про своє знищення. Думала, як вона зникає, вічно спотикаючись у темряві, цілковито забута світом живих. Переконувала себе: ніщо насправді не має значення, якщо все остаточно приречене на цілковите згасання.

Такі думки переслідували її від раннього дитинства. Вона яскраво пам’ятала перший такий епізод, коли їй було п’ять років. Тремтячи від страху перед смертю, дівчинка побігла до спальні батьків. Її заспокоїла мати, сказавши дві речі, яких вона ніколи не забула:

«У тебе попереду довге життя, і нема сенсу думати про це зараз».

«Коли станеш дуже старою й наблизишся до смерті, то або здобудеш душевний спокій, або будеш дуже хворою. Так чи інакше, смерть не буде непрошеною гостею».

Дженніфер усе своє життя шукала розради в словах матері, а ще виробила власні методики пом’якшення нападів. Вона нагадувала собі, що завжди має вибір – думати про смерть чи ні. Або ж намагалася видобути зі сховища своєї пам’яті добрі спогади – як вона сміється з друзями дитинства, милується дзеркальною поверхнею озера чи клубками хмар, подорожуючи з чоловіком у Скелястих горах, як цілує ясні личка своїх дітей.