Ірвін Ялом - Вдивляючись у сонце. Долаючи страх смерті

Ви можете запитати, чого я беруся за цю неприємну страшну тему. Навіщо вдивлятися в сонце? Чому не піти за порадою достойного корифея американської психіатрії Адольфа Мейєра, який сто років тому застерігав психіатрів: «Не роздряпуйте там, де не свербить» {1} 1 Адольф Мейєр сказав це Джерому Франку в особистій розмові 1979 року. ? Навіщо змагатися з найстрашнішим, найтемнішим і найбільш незмінним аспектом життя? Поява за останні роки «регульованого медичного обслуговування», короткочасної терапії, утримування симптомів під контролем і спроб змінити взірці мислення лише підсилила цей вузький погляд.

Однак страх смерті свербить . Свербить постійно; він ніколи нас не полишає, шкребучись у якісь внутрішні двері, тихесенько, ледь чутно, відразу ж під мембраною свідомості. Прихований і закамуфльований, він просочується назовні у вигляді різних симптомів, є джерелом багатьох наших тривог, страхів і конфліктів {2} 2 Провадяться значні та дуже активні експериментальні дослідження страху смерті (переважно з ініціативи прибічників «Теорії керування страхом»), які показують поширеність цього почуття та його величезний вплив на самооцінку і – значною мірою – на особисті риси, переконання, поведінку, а також на сталість культурного світогляду й системи норм і стандартів. Див., наприклад, Solomon, S., Greenberg, J., and Pyszczynski, T. “Pride and Prejudice: Fear of Death and Social Behavior.” Current Directions in Psychological Science, 2000, 9(6), 200–204; Pyszczynski, T., Solomon, S., and Greenberg, J. “In the Wake of 9/11: The Psychology of Terror.” Washington, D.C.: American Psychological Association, 2002. .

Я – людина, яка й сама помре в не надто далекому майбутньому, і психіатр, що впродовж десятиліть займався страхом перед смертю, – цілковито впевнений: зіткнення зі смертю дозволяє нам не відкривати якусь огидну скриньку Пандори, а повертатися до життя – багатшого, повнішого співчуттям.

Отже, я пропоную цю книжку з оптимізмом. Сподіваюся, вона допоможе вам дивитися смерті в обличчя, а завдяки цьому не лише пом’якшить страх, а й збагатить ваше життя.

Кожен боїться смерті по-своєму. Для когось страх перед смертю – музичний фон життя, а будь-яка дія викликає думку, що ця мить ніколи вже не повториться. Навіть стара кінострічка болісно вражає тих, які не можуть відігнати думку, що всі актори вже стали прахом.

Для інших тривога є гучнішою, нестримною, часом вибухає о третій над ранок, змушуючи їх задихатися, бачачи примару смерті. Такі люди постійно думають про те, що вже невдовзі будуть мертвими – як і всі довкола них.

Когось переслідує якась особлива фантазія про наближення смерті: націлений у їхню голову пістолет, нацистська розстрільна команда, локомотив, що з гуркотом мчить йому назустріч, падіння з мосту або хмарочоса.

Сценарії смерті набувають живих форм. Декому здається, що він зачинений у труні, із забитими землею ніздрями, усвідомлюючи, що вічно лежатиме в темряві. Інші бояться, що ніколи не побачать, не почують або не торкнуться коханої людини. Ще комусь боляче перебувати під землею, тимчасом як усі їхні друзі – на ній. Життя йтиме далі, а вони не матимуть жодної можливості довідатися, що трапиться з їхньою сім’єю, друзями і всім світом.

Кожен з нас відчуває смак смерті, засинаючи щоночі або під наркозом. Смерть і сон, Танатос і Гіпнос грецької міфології, були близнятами. Чеський письменник-екзистенціаліст Мілан Кундера вважає, що акт забуття дає нам передсмак смерті: «Найстрашнішою у смерті є не втрата майбутнього, а втрата минулого. Насправді забуття є формою смерті, яка завжди присутня в житті» {3} 3 Quoted in Roth, P. “Shop Talk: A Writer and His Colleagues and Their Work.” Boston: Houghton Mifflin, 2001, p. 97. .

У багатьох людей страх смерті є явним і його легко розпізнати, хоча й нелегко витримати. В інших він витончений, замаскований і прихований під іншими симптомами, а розпізнають його лише завдяки дослідженням, таким глибоким, що це вже майже розкопки.

Багато хто з нас плутає страх смерті зі страхом перед злом, самотністю чи знищенням. Декого приголомшує велич вічності, буття мертвим назавжди й навіки віків; інші не спроможні збагнути стан небуття та розмірковують, де вони перебуватимуть після смерті. Дехто особливо жахається, що зникне весь його особистий світ. Інші змагаються з питанням неуникності смерті – саме його виражає електронний лист, написаний тридцятидворічною жінкою з нападами страху смерті: