Юлія Коляда - Микола Леонтович

«Щедрик» Миколи Леонтовича уже давно став світовим хітом, Різдвяною мелодією ХХ ст.

…Величезна територія в центрі Європи. В різні часи її називали по-різному. Та ось уже п’ять століть за нею закріпилася назва Україна, серцем якої є Вінниччина. Це багатющий і водночас мало відомий для пересічного громадянина край, де, попри всі суспільні зміни, мирно вживаються залишки патріархальних традицій та сучасний прогрес.

Вінниччина – це частина подільського краю, історія якого розпочинається ще в ХІІ столітті, коли північна частина сучасної Вінницької області входила до складу так званої Болохівської землі. В часи монголо-татарської навали вперше з’являється назва Поділля. Це земля сивих легенд і мелодійних пісень, земля споконвічних хліборобів – спадкоємців традицій працьовитих трипільців, войовничих скіфів і мужніх сарматів, мудрих слов’ян та поборників справедливості – козаків. Благословенний Богом вінницький край заворожує спокійною красою краєвидів, щедрим убранством родючої землі, джерельними водами, смарагдовими лісами, розлогими нивами. З Літина до Немирова подорожуючих супроводжують вікові липи, посаджені ще за часів Катерини II. Деякі вчені стверджують, що перші переселення народів, які несли елементарні знання землеробства, розпочалися саме з Поділля. Наче невеликі острівки минувшини – стародавні кургани та городища, палаци, церкви, костели, залишки колишніх оборонних споруд, пам’ятники видатним землякам, які звеличили цей край, місця славних перемог відважних синів українського народу, що дійшли до нас крізь віки, аби дивувати і захоплювати нащадків своєю величчю, красою та неповторністю витворів як самої природи, так і людського генія. У центральній частині Поділля збереглися прадавні ліси, серед яких – Чорний ліс, що у давнину тягнувся від Дніпра до Франції. Територія Вінниччини досить різноманітна. На північному рубежі є ознаки Полісся, потім воно плавно переходить у лісостеп, а поблизу Вінниці, у так званому «золотому трикутнику», вміст гумусу сягає п’яти відсотків. Південна частина області переходить у степ, який тягнеться аж до Чорного моря. Клімат краю – помірний. Але за останні тридцять років він почав помітно змінюватися. Найбільшу річку, Південний Буг, яка протікає через область, наші предки нарекли Богом.

Археологічні розкопки свідчать про те, що прадавні поселення на території краю існували ще за часів палеоліту, неоліту, трипільської культури, доби міді та бронзи, скіфських часів, зарубинецької та черняхівської культур. Віднайдено поселення древніх руських городищ. На Поділлі виявлено і доведено факт, що вже п’ять століть до нашої ери люди, які населяли цю територію, споруджували двоповерхові будинки, планували забудову, спільно господарювали, торгували зерном. Коли в центральну частину Європи посунули орди монголів, то вони, практично, не зачепили подільської житниці, пройшовши північними рубежами.

Згодом мирне і працелюбне населення Поділля перейшло під опіку галицько-волинських князів, з якими вело перманентну боротьбу, опираючись центральній владі. Проте подоляни досить приязно зустріли литовських князів, які не нав’язували своєї волі ні у вірі, ні у суспільно-політичному устрої. Згодом і самі литовці перейняли культурне надбання підкорених і розчинилися в місцевому населенні, залишивши по собі окремі вкраплення у прізвищах та назвах населених пунктів. Після розпаду Золотої орди і занепаду Великого князівства Литовського на подільський край починають набігати племена, які поселилися в північному Причорномор’ї та Криму. Це сприяло виникненню на тодішній Брацлавщині самооборони – прообразу подільського козацтва. Польська експансія Поділля відбилася на настроях населення, яке одночасно було змушене протистояти ординцям та панству. Подоляни брали участь у всіх козацьких війнах та у Хмельниччині.

Цей подільський край уславився не тільки козаками-звитяжцями, він ще й подарував Україні митців – творців, що з покоління у покоління передають як цінний спадок щирість своїх сердець, тих, хто без перебільшення стали духовними поводарями нації. Це письменники – Я. Івашкевич, С. Руданський, М. Коцюбинський, М. Трублаїні, М. Стельмах, поети – М. Некрасов, Я. Шпорта, композитори – П. Ніщинський та «Український Бах» М. Леонтович.

Родина Леонтовичів належала до однієї з найбільших серед священницьких родин Вінниччини, частини подільського краю. З кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. відомо про п’ять представників священницького стану цієї родини. Усі священницькі родини намагалися зберегти й продовжити церковні традиції, в яких вони виховувалися, незалежно від тих змін, що відбувалися в житті українського суспільства упродовж XIX ст. У Російській імперії, на початок ХІХ ст., духовенство значною мірою залишалося станово замкненою верствою. Священницькі посади закріплювалися архієрейськими резолюціями за доньками священників і переходили до їхніх чоловіків, молодих священників, вихідців зі священницьких родів. Ситуація дещо змінилася 1867 р., коли указом Олександра ІІ від 22 травня 1867 р. скасовувалась спадковість місць у приходах, а 1869 р. священницькі діти втратили право приналежності до духовного стану.