Юлія Коляда - Катерина Білокур

А от у родині навпаки, її потяг до малювання сприймали як дивацтво. Батьки були категорично проти. І коли заставали дівчину за цим дивацтвом, то у хід йшли покарання: різки та найсуворіша заборона до малювання. «…на цьому вчинку і поймали батько та мати. Малюнок мій зірвали, скрутили і кинули в піч, а мене трохи поляскали…».«…мати били не так то, але дуже лаяли і підштрикали проти мене батька. А батько… уже було як… б’ють так чим попало і де попало, і як попало…». «Мати кричала на неї: «Та ти що здуріла, дочко, чим ти займаєшся? Інші діти батькам допомагають, а ти малюєш!» «А батько: «…Та нашу Катрю треба так бити, як ото в старовинній пісні співали:…бий сучку з вечора й до ранку!..». «В той час у мене не було ні паперу, ні олівця. Я крала у матері кусочки білого полотна та візьму вуглину та й виводжу чорним по білому, що на думку прийде. Та коли мої рідні побачили, то заборонили… щоб працювала по хазяйству, щоб путня хазяйка була».

Тож, малювати їй доводилося потайки. Вона, заховавшись у верболозі, малювала квіточки і радилася з козою, як краще змалювати чорнобривці, мальви чи півники… Ескізи робила звичайною вуглиною. «А це все треба було робити нишком… Як ото писав Т. Г. Шевченко: А щоб не чув хто, не побачив…». «…залізу куда-небіть у затінок, щоб мене ніхто не бачив і не чув, та й почну виводити чорним по білому і хати і млини, і дерева… І розвішаю я ті твори… і дивуюся з них, і плачу над ними… такому екстазі мене ловили!..»

Ці жагучі бажання виснажували її ніжну вразливу натуру, сповнювали і без цього безрадісне життя гіркотинням страждань. Перші спроби малювання – вуглинкою на шматку домотканого полотна – вона зробила у підлітковому віці, в скупі хвилини щастя, криючись, потайки, зносячи докори у неробстві, лінивстві, у марноті малярських занять. «Украла у матері кусочок білого полотна та взяла вуглину. Писнула –…зробило гарну чорну лінію… намалюю з одного боку полотнини що-небуть, надивлюсь-намилуюсь, переверну на другий бік – і та[м] те саме. А тоді виперу той кусочок полотна – і знов малюю. З натури я тоді не малювала… я все видумувала з своєї голови».

Якось вона вирвала листок з братового зошита, намалювала на ньому коника, і таким гарним той вийшов, що дівчинка вирішила причепити його на печі. «…я взяла його зошит і олівець і думаю: «Ану, і я чи зумію коня намалювати?»… так ця робота сподобалась, що… змалювала увесь Грицьків зошит». Батьки побачили, розсердились, спалили малюнки і заборонили їй братись за це діло та заявили, що якби її побачили за таким дивним заняттям односельці, то назвали б «мазилкою», і жоден парубок не захотів би сватати «ненормальну».

Рідні та знайомі вважали, що Білокурівська Катря повинна б уже дбати про посаг, ходити як всі дівчата «на вулицю», а не, заховавшись у верболозі, малювати квіти. Як тяжко було знайти вільну годину у цій веремії селянських буднів і як вийти на свято малювання, – важко уявити. Лише ввечері, впоравшись із господарством, вона потай від батьків малювала до темної ночі. Самоучка, свої роботи писала саморобними фарбами – з буряка, бузини, калини, різних трав.

«У будні мені малювати заборонялось, а лише в неділю, після обіду, як уже все впораю…» – занотувала у автобіографії К. Білокур. Дівчина виявляла здібності й до шиття і вишивки – могла не зайву копійчину до хати надбати. Коли їй виповнилось двадцять, батько подарував швейну машинку. Та душа дівчини лежала до іншого. Коли стала Катерина на порі, то від женихів не було відбою, бо була гарною на вроду й працьовитою. Сваталися не тільки місцеві, а й із сусідніх сіл приходили. Проте дівчина на жодну пропозицію не пристала. Всім, хто хотів оженитися, говорила: «Як дозволиш малювати, то піду за тебе!» У всіх ці слова викликали лють. Жоден не згодився. А мати гризе за відмови женихам, лає доньку на чим світ стоїть, що та на все село «славу» пускає своїми дурощами. У ставленні односельців до захоплення К. Білокур переважав погляд її матері, Якилини Павлівни: «От покарав нас Господь такою дочкою! У людей дочки в таких літах уже заміж повиходили, їхні матері зятів мають, а наша (не при хаті згадувати!) чортів малює!»

У 1923 році Білокур побачила в журналі «Радянське село» замітку про технікум художньої кераміки у Миргороді й вирішила неодмінно вступити туди. Взявши із собою два малюнки – копію чиєїсь картини та власний начерк хати, подалася вступати до технікуму. Але в технікумі ніхто на малюнки навіть не глянув, бо ж перше, що запитали – документ про закінчення семирічки, якого дівчина не мала. Розчарована, верталася Катерина додому. Наостанок вирішила перекинути свої малюнки через паркан технікуму, сподіваючись, що хтось зі студентів підніме їх, оцінить і запропонує залишитися. Але ніхто не гукнув. З тяжким серцем йшла дівчина з Миргорода.