Юлія Коляда - Катерина Білокур

У далекій і теплій Італії, неподалік від чарівної Флоренції, у сім’ї хлібороба народився хлопчик. Із самого дитинства у ньому жило непереборне бажання – малювати. Якось він випасав свої вівці й охоплений нестримним прагненням малював на плескатому камінні гострим камінцем обриси овець, скель, постаті людей. Юного вівчарика зустрів по дорозі славетний художник Чімабуе і, вражений його малюнками, забрав у батьків до себе в науку. Незабаром учень перевершив учителя. Так виріс один із велетнів світового мистецтва, батько європейського живопису – Джотто.

У селі Богданівці Пирятинського повіту Черняхівської волості Полтавської губернії (нині Яготинський район Київської області), зануреному серед полтавських ланів у зелень садків, гущавину городів, кучерявість квітів, у день святої великомучениці Катерини, 24 листопада (7 грудня) 1900 року, народилося чорнобриве дівчатко, якому випало згодом уславити свій талановитий народ перед світом.

«24 ноября 1900 года родилась и в этот же день крещена Екатерина. Родители: села Богдановки казённый крестьянин Василий Иосифов Белокур и законная жена его Акилина Павлова, оба православные. Воспреемники: крестьяне Пётр Корнеев Кононенко и Марфа Павлова Черномурова. Обряд крещения совершал священник Иоанн Полянский» – із запису метричної книги Преображенської церкви села Черняхівки.

Отож, цього дня Бог подарував Україні й світові Квіткочарівницю – Катерину Білокур, під дотиком пензля якої найбуденніші речі поставали як вінець творіння працелюбної людини; у «картинах – квітах-дітях» якої кожна квітка та кожне стебельце співають хвалу життю та щедрій родючій українській землі.

«На сороковий рік по смерті Шевченка, на зорі «феміністичного» XX-го ст…. історія поставила в Україні повторний експеримент: цим разом геній, народжений у селянській хаті, прийшов на світ дівчинкою. І цілий свідомий вік генія припав на час найбільшої в новітній історії Катастрофи її народу – такої, перед якою блякнуть усі жахіття, спортретовані в «Кобзарі». Катастрофи, якій упродовж трьох поколінь приречено було залишатись німою – і для решти світу невидимою», – читаємо ми у О. Забужко.

Подібно до святої посестри, Катерина впродовж усього життя тяжко страждала від батьківського нерозуміння, від людського осуду, від забобон і упередження, від зневаг обранців свого серця до своїх душевних поривів, від чиновницької байдужості. «Я все життя невимовно страждала», – згадувала у листах сама К. Білокур.

Як і у маленького італійського вівчарика, у малої Катрусі з дня народження жило оте непоборне прагнення, отой, як вона казала, «штих» – «куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, – слідом за мною. Та й спати я ляжу, а воно мені вчувається, а воно мені ввижається…».

Так, ця чарівна природа рідного села Богданівки, пишна краса дерев, квітів, зеленого руна трав стали для богданівського дівчатка її академією мистецтв.

Катерина Білокур народилася у заможній селянській родині Білокурів. Батько Катерини, Василь, отримав землю біля обійстя діда Йосипа, на якому згодом хазяйнував старший син Омелько. На двох із братом батько Катерини мав пару коней і величезну клуню в кінці саду. Родина Білокур мала чималий шмат землі (2,5 десятин орної землі), худобу, добротний критий бляхою дім.

Катерина – перша дитина в сім’ї. Окрім Катрі, було ще двійко синів – Григорій та Павло. Майбутнє дівчини, народженій у селянській родині, було визначеним з першого дня життя: вправна, дбайлива сільська господиня, покірна дружина-трудівниця, що має прясти, вишивати, готувати, турботлива матір для своїх дітей.

Проте, скільки вона себе пам’ятала, то виявляла потяг до малювання. Наділена даром образно мислити, мала Катруся тонко відчувала красу природи, загострено бачила довкілля.

Квіти стали її життям. Малюючи, вона не зривала жодної рослини, бо вважала, що так втрачається природна краса. Катерина казала: «Зірвана квітка, що зламана жіноча доля». І ще: «Це було дуже-дуже давно… я чого-то плакала. Я гараз[д] не пам’ятаю обличчя матері, а я пам’ятаю й січас високі дерева, незелену траву і дівчину, чорне волосся, заплетене в дві коси і складене на голові, чорні брови, довгенький носик, в буденній сорочині, в спідниці, крайкою підв’язана. Та дівчина нагнулась – і я побачила біля ніг тієї дівчини серед незеленої трави два зелені-зелені листочки, а серед них така чудова синя малесенька квіточка. Вона така мені, малій, показалась прекрасна! Я перестала плакать – і аж затріпотіла в матері на руках, простягаючи руки до тії квітки. Дівчина вирвала ту квіточку і подала мені… Було тепло. Я вже не падала, я йшла по подвір’ю, кріпко ступаю босими ногами по теплій землі, а батько, ідучи до сусідів, взяли мене на руки і пішли. А у тих сусідів був… великий сад… А в тім саду квіти цвіли. От бабуся, господарка… витягла відерце водиці… криниці…. пішла в сад, вирвала гарну стеблину воронцю з чудовою квіткою, вмочила те стебло воронцю у воду і подала мені…» [6] К. Білокур . З листа листа С. Таранушенко від 21 грудня 1953 р. // Кагарлицький М. Листами, мов зорею, засвітилася. Документальна сповідь у листах художниці, розвідки автора. – К.: «Варта», 2007. – С. 210–217. .