Юлія Коляда - Катерина Білокур

Барвінок, до речі, ніколи не викидали на смітник, а тільки у воду, щоб не загинув від спраги.

Збираючи зілля, наші предки стиха співали пісню або шепотіли замовляння, називали в заклинаннях ім’я хворого, для кого були призначені трави. Іноді залишали довкола себе гроші, цілували зібрані трави або землю. Словом, дякували землі за магічну силу трав, коріння і ягід. Із зібраного зілля готували відвари, настої або перетирали їх на порошок.

Магічними функціями народ наділяє чебрець – українське «євшан-зілля». Для українця саме ця рослина є символом Батьківщини. Її брали з собою, від’їжджаючи на чужину, як згадку про рідний край. Трава чебрецю має надзвичайний аромат, що зберігається довгий час, навіть висушена трава дає ніжні пахощі степу, коли тліє.

В Україні донині під час церковних служб традиційно підкурюють чебрець: вважається, що це приносить добробут і благополуччя в родині. Чебрець, полин, м’ята, чорнобривці, ромашка, материнка в поєднанні створюють чарівний і неповторний запах, який надає оселі затишку, спокою. Раніше такі пучки клали на покуті та в узголів’ї ліжка.

Без краси квітів люди не уявляли життя, вони берегли та любили цей безцінний дар природи, що з давніх давен уособлює красу України та духовну міць її народу.

Перед тим, як розповісти про життя цієї надзвичайної мисткині – простої української селянки, доля якої багато в чому схожа з долею геніального Кобзаря, та про людей, що трапились на її шляху з волі Провидіння, і не дозволили згинути Таланту у сірості буття та у вирі історичних катаклізмів ХХ століття, які не оминули України, розповімо ще одну стару легенду. Без неї, гадаємо, не можливо осягнути феномен особистості Катерини Білокур.

«Колись дуже давно на Землі панувала люта зима. Усе навколо було білим та змарнілим. Лише на короткий час поступалася зима літу. Але й тоді Земля вкривалася хіба що папороттю та мохом, а дерева та кущі – дрібним листячком. Люди були байдужими одне до одного і ніколи не веселилися, не раділи. Адже не знали вони, що таке щастя. Але одного разу спало на думку Матінці-Природі змінити світ, зробити його барвистим і гарним. Покликала вона до себе своїх помічників – маленьких лісових духів – і попросила у них поради спитавши, як прикрасити цей світ та як зігріти людські серця?» «Відпусти нас до людей, – сказали лісові духи, – ми подаруємо світу красу, розвеселимо людей і зробимо їх добрими». «Але ж ви такі маленькі і беззахисні, – відповіла Природа, – як же переможете люту зиму, що заморозила людські серця?» «Перетвори нас на квіти», – поросили духи. Так і зробила Природа. Але усі квіти вийшли у неї безбарвними, їх зовсім не було помітно серед зимових заметів. І тоді вона зібрала кольори коштовного каміння і розфарбувала квіти. А залишки фарб плеснула в небо – і виникла веселка.

Здивувалися люди. Ще ніколи не бачили вони такого дива ані на землі, ані на небі. Стали вони збирати квіти і роздивлятися. І в кожного, хто близько підносив до обличчя квітку, вдихаючи її аромат, серце наповнювалося теплом і любов’ю. З тих пір на землю кожного року приходить квітуча весна, і люди зустрічають її з радістю».

Так нам розповідає легенда.

«Природа – нерв нашої планети, – писав М. Донцов. – Вона народжує і править життям усього живущого на землі, починаючи від дрібної комашини до велетенської тварини й кінчаючи найрозумнішою живою істотою – людиною. Вона годує все живе, пробуджує тягу до існування, радість до життя, а для людини найголовніше – душевне і сердечне почуття любові й сприйняття краси. Вона створила безмежне буяння квітів – її вінець і ореол. З усіх живих істот лише людина народжена з почуттям пізнання світу, життя, природи, лише вона здатна збагнути всю її красу і захоплена цим пізнанням, закохана в природу, як найдовершеніше її творіння, наділене розумом, слухом і зором, вона і її другом, перетворювачем, творцем, бо ж людина і природа – нероздільні. Багатьом, зайнятим тою чи тою творчістю, винаходами, природа ніби відкриває свої потайні, сповнені очарування, життя і красу. І тільки людям із винятковим художнім талантом, які по-особливому тонко відчувають природу, вдається відкрити і оспівати її в поетичних і прозових рядках, у музиці, живописі настільки неповторно, що їх твори пробуджують у людей найсильніші почуття до рідної землі. Одним таким другом природи, залюбленого в неї, яка віддала їй усю себе – свої почуття, життя, талант, і про кого хочу розповісти, була незвичайна жінка, велика самоук-художниця Катерина Василівна Білокур» [1] Катерина Білокур очима сучасників / Спогади, есеї, розвідки, матеріали з архіву художниціпідготував, упоряд. М. Кагарлицький. – К.: «Томіріс». – 2000. – С. 29. .