Юлія Коляда - Катерина Білокур

Катря була здібною дівчинкою. Коли їй було 6–7 років, батько привіз із Яготина буквар, і вона самотужки вивчила його за тиждень. Тоді дівчинці подарували трохи більшу книжку і вирішили не відправляти у школу.

«Зима. Вечір. Уже пізненько. Батько і дядько Омелько приїхали з Пирятина, з базару… Батько ще щось витягли з мішка і, подаючи мені на піч, кажуть: «А це тобі, Катре, гостинець. Ану побачим, який з тебе грамотій буде!» – і подали мені на піч невеличку книжку – Буквар… На другий день я рано встала, мені стали батько показувати, розказувати, як ту грамоту розуміти. Грамота мені так легко далася!.. І я за тиждень все це зучила майже напам’ять».

Батько й дід були надзвичайно здивовані завзяттям і успіхами дівчинки. Тому у сім’ї було вирішено – у школу Катрю не віддавати, оскільки читати вона і так уміє, а економія одягу й взуття – величезна. Натомість дівча посадили за прялку – мовляв, свій шматок хліба треба заробляти працею, дозволивши це заняття поєднувати з читанням букваря. «Навіщо Катрю посилати до школи, коли вона і сама може вчитися, а купимо їй ще один буквар та й хай вона собі помаленьку продовжує навчання, та й прясти пора вже допомагати, та й чоботи будуть цілі… І як сказано, так і зділано».

Катря дуже хотіла вчитися. Але їй полишалося з захопленням спостерігати, як молодші брати Григорій і Павло щось виводять у зошитах і роблять уроки. Дівчинка нишком проводжала їх до школи, де сама не була жодного дня, хоч так мріяла посидіти за партою. У родини Білокурів було велике господарство. Ні вдома, ні у полі нікому не бракувало роботи. І як же втішилась мама Катрі Якилина, коли побачила, що дочка сама грамоти навчилась і до школи їй йти не треба: буде кому допомагати по господарству. «…і сидить хороше чорноброве дівчатко, майже ще дитина, і малими руками на веретено виводить тонку довгу нитку пряжі, а перед нею на клочках лежить книга – буквар. І якщо те дівчатко сиділо довго, нахилившись над букварем, то мати сердито і гукали: «А чого ти там так довго нахилилась над тію книгою та пильно так придивляєшся – батька свого побачила там, чи що? Чуєш, Катре… ти менш у книгу зазирай, а більше дивись на гребінь та на мичку, та щоб пряжа у тебе була тонка та рівна! Бо гляди мені: як тільки… твоя пряжа буде рватись або будуть засовні, то я тобі такі засовні на твоїм дурнім лобі понабиваю, що ти в мене знатимеш книгу!..» «І ото на тих двох букварях, – з сумом згадувала пізніше художниця, – моя початкова, середня і вища освіта і закінчилась. І пішла я по ріжних сільськогосподарчих роботах… взимку на веретено пряла, влітку то гуси пасла та ще деяку працю виконувала, яка була під силу моєму дитячому здоров’ю». [7] К. Білокур . З листа С. Таранушенко від 21 грудня 1953 р. // Кагарлицький М. Листами, мов зорею, засвітилася. Документальна сповідь у листах художниці, розвідки автора. – К.: «Варта», 2007. – С. 210–217.

Та проте, вона була «не така» як усі її однолітки-односельці. У Всесвіті нічого не буває випадкового. Мабуть, і не випадково чорнобриве дівчатко отримало ймення на честь святої Катерини. Дівчині здавалось, що вона чує голос своєї святої: «…та ніби-то щось до мене промовляє, щоб я його не кидала, щоб я його не цуралась, щоб я його малювала, та чи на папір, чи на полотно виливала… мій розум, моя велика любов до малювання випирала з моїх грудей, не давала мені спокою ні вдень, ні вночі. І я йшла в поле і, оз[и]рнувши[сь] навкруги, щоб не було близ[ь]ко людей, я там плакала… мені вчувалося, що хто[сь] мені шепче: «А ти не плач, Катерино, що нема в тебе вчителів. Певно, багато є тих, що учаться – і їм ніколи. А ти дивись, як у матері-природи, дивись, яка травк[а]-билинка, – так й малюй, який листочок-цвіточок, – так його й виконуй!» [8] Кагарлицький М. Листами, мов зорею, засвітилася. Документальна сповідь у листах художниці, розвідки автора. – К.: «Варта», 2007. – С. 111.

«Як я була малою-молодою і були тоді левади та береги, де росло багато-багато і струнких, і високих, і кучерявих дерев – так, мов гай, от як повіють вітри, то я біжу туда, у берег, слухати ті зеленії шуми. І вчувається мені в тих шумах вітрів і шепіт, і гомін якихось давноминулих казкових людей і ріжні прекрасні, найбільше сумні пісні чарівні і всякі дивовижні моєму слуху ноти голосів». [9] Кагарлицький М. Листами, мов зорею, засвітилася. Документальна сповідь у листах художниці, розвідки автора. – К.: «Варта», 2007. – С. 161.

І вона малювала навколишній світ, створюючи як реалістичні зображення, так і фантастичні світи: «А одного разу, та ще і в будень, як підкотило мені до серця, щоб що-небіть намалювати! Сажа і полотнина чиста була. Я намалювала… якихось видуманих птиць. І тоді мені ті мої перші твори такі чудові здались! Мені було ра[ді]сно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилас[ь] на той малюнок, і сміялась, як божевільна!..» «Іноді таке на мене найде, що почну малювати щось… фантастичне, – то смішне, то страшне, а іноді таке дивовижне, таке привабливе, що й надивитись не можна!.. і дивуюся з них, і плачу над ними, і регочусь, як божевільна, що зуміла таке витіять!».