Stefan Zweig - Три співці свого життя. Казанова, Стендаль, Толстой

Я щойно говорив про чесність – дивне слово стосовно Казанови. Але нічого не поробиш: необхідно засвідчити, що в любовній грі цей невиправний шулер і закінчений шахрай має своєрідну чесність. Ставлення Казанови до жінок чесне, бо стикається зі стихією крові й чуттєвості. Соромно зізнатися, але нещирість у любові завжди результат втручання піднесених почуттів. Чесне тіло не бреше, воно ніколи не виносить своєї напруги й жадання за межі природно досяжного. Тільки коли втручаються розум і почуття, що завдяки своїй окриленості досягають безмежного, пристрасть стає перебільшеною – отже, брехливою – і привносить уявну нескінченність у наші земні стосунки. Казанові, який ніколи не підіймається над межами фізичного, легко виконати те, що він обіцяє, з блискучого складу своєї чуттєвості він дає насолоду за насолоду, тіло за тіло, і його душа ніколи не залишається в боргу. Тому жінки post festum [40] Після свята ( лат . post festum). – Пер . не відчувають себе обдуреними в платонічних очікуваннях; він завжди рятує їх від протверезіння, бо цей спокусник не вимагає від них нічого, крім статевих спазм, бо він не підносить їх у сентиментальні безмежності почуття. Кожному дозволено називати цей рід еротики нижчою любов’ю – статевою, тілесною, бездушною й тваринною, – але не треба сумніватися в її чесності. Бо цей вільний вітрогон чинить зі своїм відвертим і прямолінійним бажанням щиро й доброчинніше стосовно жінок, ніж романтичні зітхачі, великі коханці, як, приміром, чуттєво-надчуттєвий Фауст, який у душевному екстазі закликає і сонце, і місяць, і зірки, турбує в ім’я свого Бога в почуттях до Гретхен і всесвіту, щоб (як заздалегідь знав Мефістофель) закінчити піднесене споглядання подібно Казанові й зовсім по-земному позбавити бідну чотирнадцятирічну дівчину її скарбу? Тоді як на життєвих шляхах Гете й Байрона залишається цілий рій зламаних жінок, зігнутих, розбитих життів, саме тому, що вищі, космічні натури мимоволі так розширюють у любові душевний світ жінки, що вона, втративши цей полум’яний подих, не може втілити його в земні форми, – запальність Казанови залишає надзвичайно мало душевних страждань. Він не викликає ні загибелі, ні відчаю, багатьох жінок він зробив щасливими й жодної – істеричною, всі вони після простої чуттєвої пригоди повертаються неушкодженими в буденність, до своїх чоловіків або коханців. Але жодна з них не кінчає самогубством, не впадає у відчай, її внутрішню рівновагу, мабуть, не порушено, або навіть якщо й порушено, то прямолінійна й у своїй природності здорова пристрасть Казанови не проникає в їхню долю. Він обвіває їх лише, як тропічний вітер, в якому вони розквітають для більш палкої чуттєвості. Він зігріває, але не спалює, він перемагає, не руйнуючи, він спокушає, не гублячи, і завдяки тому, що його еротика концентрується лише в тканині тіла – більш міцній, ніж вразлива душа, – його завоювання не дають визріти катастрофі. Тому в Казанові-коханці немає нічого демонічного, він ніколи не стає трагічним героєм у долі іншого й сам ніколи не здається незрозумілою натурою. У любовній грі він залишається найгеніальнішим майстром епізодів, якого знає світова сцена.

Але ця бездушність, безперечно, викликає питання; чи можна взагалі це фізичне, розпалюване появою кожної спідниці libido назвати любов’ю? Звичайно ні, якщо порівняти Казанову, цього homo eroticus або eroticissimus [41] Людина еротична або еротика ( лат .). – Пер . , з безсмертними коханцями Вертером або Сен-Пре [42] Вертер і Сен-Пре – герої творів: Вертер – «Страждання юного Вертера» Гете, Сен-Пре – «Юлія, або Нова Елоїза» Жан Жака Руссо. . Ця майже побожна екзальтація, яка при появі образу коханої готова зріднитися із всесвітом і Богом, цей породжений Еросом підйом залишається недоступним для Казанови з першого до останнього дня. Жоден його лист, жоден його вірш не свідчить про почуття справжнього кохання за межами годин, проведених у ліжку; є навіть питання, чи можна допустити в нього здатність до дійсної пристрасті? Бо пристрасть, amour-passion , як називає її Стендаль, несумісна у своїй неповторності зі звичайним, вона виникає завжди з довго накопиченої й збереженої сили почуттів; звільнена, вона, як блискавка, кидається назустріч улюбленому образу. Але Казанова постійно марнує свою пристрасність, він занадто часто розряджається, щоб бути здатним на вищу, блискавичну напругу; його пристрасть, чисто еротична, не знає екстазу великої єдиної пристрасті. Тому не потрібно турбуватися, коли він впадає в страшний відчай через відхід Генрієтти або прекрасної португалки; він не візьме в руки пістолета, – і дійсно, через два дні ми знаходимо його в ліжку іншої жінки або в домі терпимості. Монашка С. С. не може більше прийти з Мурано в казино, і замість неї з’являється сестра M. M.; розрада знаходиться неймовірно швидко, одна змінює іншу, і таким чином не важко встановити, що він, бувши справжнім еротиком, ніколи не був справді закоханий в жодну з багатьох жінок, яких зустрічав; він був закоханий лише в їхню сукупність, у постійну зміну, у різноманіття авантюр. У нього самого якось вирвалося небезпечне слово: «Вже тоді я смутно відчував, що любов тільки більш-менш живить цікавість», і треба вхопитися за це визначення, щоб зрозуміти Казанову, потрібно розколоти слово «цікавість» надвоє: цікавість, тобто вічне бажання відчувати, шукати вічно нове, вічно інший любовний досвід з вічно іншими жінками. Його не приваблює одинична особистість, його тягнуть варіанти, повсякчас нові комбінації на невичерпній шахівниці Ероса. Його перемоги й розставання – чисто функціональне відправлення організму, природне й само собою зрозуміле, як вдих і видих, і це пояснює нам, чому Казанова в ролі художника не дає серед описів тисячі жінок жодного пластичного душевного образу: відверто кажучи, все в його описах збуджує підозру в тому, що він не заглянув як слід в обличчя своїм коханкам, а завжди розглядав їх in certo punto , тільки з деякої досить буденної точки зору. Його, як зазвичай всіх справжніх жителів півдня, захоплюють і зачаровують все ті ж грубо чуттєві, помітні навіть селянам, видимі статеві відмінності жінок, тому знову й знову (до нудотності) повторюються «алебастрові груди», «божественні півкулі», Талія Юнони», завжди в силу якоїсь випадковості оголені «таємні принади» – все те, що лоскотало б зіницю хтивого гімназиста, який побачив покоївку. Отже, від незліченних Генрієтт, Ірен, Бабетт, Маріучч, Ермелін, Марколін, Ігнацій, Лючій, Естер, Сар і Клар (треба було б записати всі святці!) не залишилося майже нічого, крім пофарбованого в тілесний колір желе теплих, хтивих жіночих тіл, вакхічної плутанини цифр і платежів, досягнень і захоплень, зовсім як у п’яного, який, прокидаючись вранці з важкою головою, не знає, що, де й із ким він вночі пив. У його зображенні жоден контур тіла, тим більше душі цих сотень жінок не відкидає пластичної психофізичної тіні. Він насолодився лише їхньою шкірою, відчув їхню епідерму, пізнав їхню плоть.