Stefan Zweig - Месмер. Бейкер-Едді. Фройд. Лікування і психіка

Цей спротив давно вже відчуває наука, й вона бореться з ним, але надаремно. Не допомогло й те, що вона з’єдналася з державною владою й домоглася від неї закону проти лікарів-шарлатанів та цілителів «силами природи»: глибинно-релігійні рухи не придушуються силою параграфів. Під захистом закону нині, як і в часи середньовіччя, продовжують орудувати численні цілителі, що не мають наукових ступенів, тому з державної точки зору є незаконними; постійно йде партизанська війна між природними методами лікування, релігійним та науковою медициною. Але найнебезпечніші вороги академічної науки з’явилися не із сільських хатин і не із циганських таборів, а виникли у власних рядах, подібно до того, як Французька революція, так само як і будь-яка інша, вибирала вождів не з народу, а навпаки: могутність дворянства була знищена саме дворянами, які піднялися проти нього. Так і в великому повстанні проти надмірної спеціалізації шкільної медицини вирішальне слово незмінно належало окремим, незалежним лікарям. Перший, хто розпочав боротьбу проти бездушності, проти зривання вуалі з чудес зцілення, був Парацельс [9] Парацельс (спр. ім’я Філіп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм; 1493–1541) – лікар, натураліст, філософ. У своїх уявленнях про здоров’я і хвороби людини виходив із існування вищого духовного начала, яке регулює життя людей, отже, лікар повинен лікувати і тіло, і душу, і дух хворого. . Озброївшись булавою своєї мужицької грубості, пішов у наступ на «лікарів» і висунув їхній книжній вченості звинувачення в тому, що вони хочуть розкласти людський мікрокосм, як механізм годинника, на частини і потім знову склеїти. Він бореться із зарозумілістю, з догматичною авторитарністю науки, яка втратила будь-який зв’язок з високою магією творчої природи й не помічає, і не визнає стихійних сил, і не чує випромінювань як окремих душ, так і світової душі в цілому. Хоча й сумнівні, на погляд сучасника, його рецепти, духовний вплив цієї людини росте, ніби під прикриттям часу, і на початку ХІХ ст. проявляється назовні у такій собі «романтичній» медицині, яка, будучи відгалуженням філософсько-поетичної течії, прагне вищої форми тілесно-душевної єдності. З безумовною вірою у вселенську одухотвореність природи вона відстоює думку, що сама природа – наймудріша цілителька й потребує людини у кращому разі лише як помічника. Це подібно до того, як кров, не побувавши у вишколі хіміків, утворює антитоксини проти будь-якої отрути, так і організм може сам себе підтримувати і здатен у більшості випадків без чиєїсь допомоги впоратися з хворобою. Тому дороговказом у лікуванні людини повинно бути правило – не йти наперекір природньому стану речей, а лише зміцнювати у випадку хвороби завжди притаманну людині волю до одужання. А цей імпульс часто може бути підтриманим шляхом душевного, духовного релігійного впливу тією ж мірою, як і за допомогою грубої апаратури та хімічних речовин. Істинне ж зцілення завжди здійснюється зсередини, а не ззовні. Сама природа – той «внутрішній лікар», якого кожен від народження носить у собі і який через це більше розуміє про хвороби, ніж спеціаліст, що бачить тільки зовнішні симптоми. Уперше хвороба, організм і проблема лікування розглядаються романтичною медициною знову як щось єдине. Цілий ряд систем виникає в дев’ятнадцятому столітті із цієї основної ідеї про самостійну силу спротиву організму. Месмер базує своє магнетичне вчення на волі людини до здоров’я, Християнська наука – на плідній силі самосвідомості; поряд з цими майстрами, що використовують внутрішні сили природи, інші звертаються до сил зовнішніх: гомеопати до цілісної, нерозбавленої речовини, Кнейп та інші послідовники лікування природою – до її животворних стихій: води, сонця, світла. І всі вони відмовляються, ніби змовилися, від будь-яких хімічних комбінацій у лікуванні, від будь-якої апаратури і навіть від найвизначніших досягнень новітньої науки. Загальне усім цим природним методам, дивовижним зціленням і «лікуванню духом» твердження, яке протистоїть шкільній патології з її тенденціями до локалізації, може бути відображено в єдиній короткій формулі. Наукова медицина розглядає хворого з його недугами як об’єкт і надає йому, майже презирливо, абсолютно пасивну роль: йому не потрібно ні про що запитувати і ні про що говорити: усе, що хворий повинен робити, – це слухняно й без жодної думки виконувати вказівки лікаря й по змозі виключати себе самого із процесу користування. У слові «користування» – ключ до всього. Бо в той час, коли для наукової медицини хворий – це об’єкт, метод душевного лікування вимагає від хворого, перш за все, щоб він сам користувався душею, щоб він як суб’єкт, як носій і головний виконавець лікування, проявив максимум можливої для нього активності в боротьбі з хворобою. У цьому заклику до хворого – пробудитися душею, зібрати в кулак свою волю й цілісність свого єства протиставити цілісності хвороби – і полягає єдиний і суттєвий лікарський засіб усіх психічних методів, і допомога їхніх представників обмежується частіше словесним звертанням. Але того, хто знає, які чудеса може здійснювати Логос, творче слово, це чародійне здригання повітря, що створює нескінченні світи й ці ж світи знищує, не вразить, тому що в науці зцілення, як і в інших сферах життя, багато разів здійснювалися справжні чудеса за допомогою єдиного слова, тому що тільки через словесне звернення й погляд – це послання від особистості до особистості – у багатьох випадках могло бути відновлено, винятково впливаючи на дух, здоров’я в абсолютно розладнаних організмах. Повною мірою дивовижні ці зцілення не є ні дивом, ні винятковим явищем; вони лише тьмяно відображають усе ще незрозумілий для нас закон взаємодії вищого рангу між тілом та душею, який досконаліше, можливо, дослідять майбутні покоління. Для нас достатньо й того, що можливість лікування тільки психологічним шляхом уже не заперечується й що стосовно явищ, не з’ясованих з точки зору чистої науки, закріпилося слабке визнання.