Stefan Zweig - Месмер. Бейкер-Едді. Фройд. Лікування і психіка

Ці необхідні у процесі лікування діловитість і спеціалізація повинні були у XIX ст. набагато підсилитися, бо між тим, хто користується, і тим, хто використовує, виникла повністю бездушна істота: апарат. Усе більш непотрібним для встановлення діагнозу стає гострий погляд природженого лікаря, який творчо сполучає симптоми: мікроскоп відкриває для нього зародок бактерії, вимірювальний прилад визначає за нього тиск і ритм крові, рентгенівський знімок позбавляє необхідності робити висновки, керуючись інтуїцією. Усе більше й більше лабораторія бере на себе в діагностиці те, що вимагало від лікаря особистої проникливості, а для хворого хімічна фабрика дає в готовому вигляді, дозовано й в упаковці, ті ліки, які середньовічний медик повинен був власноруч перемішувати, відважувати й відпускати. Засилля техніки, що проникла в медицину хоча й пізніше, ніж повсюди, але так само переможно сповіщає процесу лікування діловитість схеми, детально розробленої незвичайним чином.

Потроху хвороба – колись вторгнення незвичного в сферу особистості – стає протилежністю тому, чим була вона на етапі зародження людства: вона перетворюється частіше на «звичайний», «типовий» випадок із заздалегідь розрахованою протяжністю й механізованим протіканням, робиться завданням, яке можна вирішити методами здорового глузду. До цієї раціоналізації на внутрішніх шляхах приєднується потужне поповнення – організована раціоналізація ззовні; у клініках, цих гігантських осередках людського горя, хвороби розподіляються так само, як у ділових універсалах, по спеціальних відділеннях, зі своїми підйомниками, і так само розподіляються лікарі, які рухаються конвеєром від ліжка до ліжка, досліджують окремі «випадки» – завжди лише хворий орган. Медики часто не мають часу, аби зазирнути в обличчя людини, яка страждає. Гігантські організації лікарняних кас та амбулаторій здійснюють свій вклад у цей бездушний та безликий процес; виникає перенапружене масове виробництво, де не запалиться жодна іскорка внутрішнього контакту між лікарем та пацієнтом, де навіть за бажанням стане все більш неможливим найменший прояв таємничої магнетичної взаємодії душ. І саме тут древній, допотопний домашній лікар вимирає, той єдиний, хто у хворому знав і людину, знав не лише її фізичний стан, її конституцію та її зміни, але й усю родину, а з нею й деякі біологічні передумови, – він останній, у кому залишалося ще щось від колишнього жерця й лікаря водночас. Час відкидає його. Він являє собою протиріччя закону спеціалізації й систематизації так само, як кінь візника по відношенню до автомобіля. Бувши занадто людяним, він більше не підходить для медицини, яка пішла далеко вперед, оснащена сучасною технікою.

Проти знеособлення та цілковитого збездушення медичної науки споконвіків виступала широка, неосвічена, але водночас внутрішньо-розуміюча частина людей. Як і тисячі років тому, проста, недостатньо ще освічена людина дивиться з благоговійним почуттям на хворобу, як на щось надприродне, їй продовжує протистояти душевний акт надії, страху, молитви й обітниці, усе ще перша її головна думка – не про інфекцію чи звапніння, а про Бога. Жодна книга й жоден учитель не переконає людину в тому, що хвороба виникає «природнім» шляхом, а відповідно без будь-якого значення й без вини; а тому вона заздалегідь проявляє недовіру до будь-якої практики, що обіцяє усунути хворобу шляхом тверезим, технічним, холодним, тобто бездушним. Байдужість народу до освіченого лікаря занадто глибоко відповідає його потребам – спадковому масовому інстинкту – віру у пов’язаного з цілим світом, близького до рослин і тварин, «лікаря від природи», що став лікарем й авторитетом завдяки своїм здібностям, а не державним екзаменам.

Народ до цього часу хоче замість спеціаліста, який володіє знаннями про хвороби, «людину медичну», що має «владу» над хворобою. Хай уже давно у світлі електрики розсіялася віра у відьом та дияволів, та віра в цю чудодійну, знаючу чари людину збереглася набагато ширше, ніж це визнають відкрито. І те саме шанобливе благоговіння, яке ми відчуваємо по відношенню до генія й людини, що творить прекрасне, наприклад, Бетховена [6] Людвіг ван Бетховен (1770–1827) – німецький композитор, піаніст, диригент, видатний симфоніст, який найбільш повно окреслив принципи віденської класичної школи та проклав шлях німецькому музичному романтизму. , Бальзака [7] Оноре де Бальзак (1799–1850) – французький письменник. Створив епопею «Людська комедія», що складається з трьох частин: «Етюди про звичаї», «Філософські етюди» й «Аналітичні етюди». Описуючи пороки й чесноти своїх героїв, їхню поведінку в сім’ї та суспільстві, а також розкриваючи їхні характери в повсякденному й світському житті, намалював яскраву картину звичаїв Франції XIX ст. , Ван-Гога [8] Вінсент Ван-Гог (1853–1890) – голландський живописець, представник постімпресіонізму. Після смерті здобув світову популярність. , народ досі відчуває до кожного, у кому бачить цілющу силу, яка перевершує норму; донині він вимагає собі, замість холодного «засобу», «посередника», повноцінну живу людину, від якої «йде сила». Знахарка, пастух, заклинач, маг саме тому, що вони практикують своє лікарське ремесло не як науку, а як мистецтво, причому заборонене мистецтво чорної магії, викликають до себе довіру більшу, аніж сільський лікар, який має гарну освіту і всі права на пенсію. Медицина стає дедалі більше технічною, розсудливою, локальною, однак, усе запекліше відбивається від неї інстинкт широких мас; усе ширше й ширше наперекір шкільній освіті росте серед низів народу у його неспокійній глибині цей напрям, спрямований проти академічної медицини.