Роберт Лейсі - Корона. Книга 1 - Єлизавета ІІ, Вінстон Черчілль. Становлення молодої королеви (1947–1955)

Такою була історія, тому зрозуміле обурення 84-річної королеви Марії на початку лютого 1952-го, коли Ернст Август Ганноверський приніс їй новину про тост Луї Маунтбеттена в Бродленді щодо нового панівного «Дому Маунтбеттенів». Вісімнадцятого лютого 1952 року вона викликала «Джока» Колвілла, приватного секретаря Черчилля, й попрохала негайно вжити заходів. Прем’єр-міністр виніс питання «Ім’я королівської родини» на засідання уряду того самого дня й розповів присутнім про обурення старої королеви. «Увагу уряду привернули повідомлення про те, що деякі зміни можуть бути внесені у прізвище дітей королеви та їхніх нащадків», – йшлося в урядовому протоколі. «Кабінет рішуче дотримується думки, що слід зберегти прізвище “Віндзор”, і запропонував прем’єр-міністру скористатися належною нагодою, щоб донести свої погляди до Її Величності».

Упродовж двох днів Черчилль озвучив одностайний вердикт уряду королеві, спровокувавши цим внутрішній конфлікт. «Філіп був глибоко вражений», – згадував його морський товариш Майк Паркер через 50 років, все ще хитаючи головою, згадуючи ті події. «Я просто нікчемна амеба, – скаржився вражений до глибини душі чоловік. – Я єдина людина в країні, якій не дозволено давати своє ім’я своїм дітям». Філіп негайно написав листа до уряду, в якому аргументував свою позицію, а також запропонував компроміс: його діти беруть ім’я Единбург, а королівський дім тепер міг би називатися Домом Віндзора та Единбурга. Черчилль не зреагував на цю пропозицію, ба більше – розгнівався, коли йому показали газету. Він доручив лорд-канцлеру, лорд-хранителю печатки, міністру внутрішніх справ та лідеру Палати громад – найбільшим законним «важелям» у його уряді – провести дві довгі зустрічі з Колвіллем, вибиваючи кожен подих життя з пропозицій Філіпа.

Суперечка триватиме роками. Пізніше політик-консерватор Р. А. Батлер скаже, що єдиний раз, коли він побачив рівну собі Єлизавету II – жінку, яка просто плакала, був тоді, коли обговорювалася суперечлива проблема фамільного прізвища. У короткостроковій перспективі питання було врегульовано актом від 7 квітня 1952 року, де проголошено «Волею й бажанням королеви, щоб я і мої діти були знані та відомі як нащадки Дому і Сім’ї Віндзор, і щоб мої нащадки, крім нащадків жінок, хто одружується, та їхніх нащадків, носили ім’я “Віндзор”. Документ підготував і доставив до кабінету королеви в Букінгемському палаці її приватний секретар “Томмі” Ласселлс, провіндзорськи та антимаунтбеттенівськи налаштований чоловік. І коли Єлизавета II схилила голову, щоб поставити свій підпис, то він стояв над нею, як про це пізніше розповідав – із певним похмурим задоволенням, наче “один із баронів Раннімеда”».

СЕР АЛАН

«ТОММІ» ЛАССЕЛЛС

(1887–1981)

Зіграв – Піп Торренс

«Це найпривабливіший чоловік, якого я коли-небудь зустрічав, – заявив Алан «Томмі» Ласселлс, приєднавшись до штату Едуарда, принца Уельського 1921-го. Вісім років потому Ласселлс писав про його невиправну фемінність та нехтування королівськими обов’язками, а наступна зрада змушувала його відчувати упродовж усієї кар’єри темний і святий гнів. Ласселлс нотував у своєму щоденнику ремарки проти Едуарда VIII, «найтрагічнішого, що могло бути в історії», і навіть коли знаходив у суверені принципи, які цінував у Георга VI та його доньки, то все-таки бачив себе більше його вихователем, ніж приватним секретарем (1943–1952 роки до короля, 1952–1953 роки до Єлизавети II). Ласселлс мав навчити їх не переступати фаустівську нижню межу сучасної монархії: королі та королеви повинні «дотримуватися правил поведінки, якої очікують від них ті, хто їх туди посадив», оскільки ті, хто їх туди посадив, це люди, які за них платять.

КОРОЛЕВА МАРІЯ

(1867–1953)

Зіграла – Ейлін Аткінс

«Я гралася з Лілібет у саду, готуючи піщані пироги! – захоплено писала королева Марія у своєму щоденнику від 14 березня 1929 року. – Архієпископ Кентерберійський приїхав до нас і був таким добрим і співчутливим». Їй було менше трьох років, але вже тоді майбутня Єлизавета ІІ виховувалася на уроках своєї бабусі, яка, бувши разом із Георгом V співзасновницею Віндзорського дому, допомогла розробляти рецепт поєднання величі та простоти, зрозумілості публіці, що лежить в основі сучасної монархії. Королева Марія навчила свою внучку цінності стрункої постави; вона розповіла їй про корисність високих підборів та вишуканих капелюшків для дами не дуже високого зросту; вона розповіла їй про обов’язки та відповідальність, які покладає на особу корона. Вона також передала спеціальний віндзорський «трюк» для того, щоб справлятися з надмірно особистими питаннями та авантюрними мріями: не припиняти всміхатися злочинцеві, ніби ви зовсім нічого не чуєте, – але вчиняти розумно та раціонально.