Ростислав Коломієць - Олег Ольжич

І ділиться своїми переживаннями з батьком, з яким був цілком відвертим. Ось що пише тринадцятирічний син у листах до батька, з яким перебував у розлуці:

– «взагалі я тепер у школі зневірився і в людях також, але все-таки хочеться вірити, що є й гарні…»

– «боляче… Я таки завзятий песиміст у шкільних справах, крім того, перший бунтар. Страйкуємо, бунтуємо. Кричимо, щоб вчили нас…»

– «учні не хочуть працювати, учителі – робити з них людей. Агонія…»

– «читаю ба: хочу читати, щоб бути освіченим, а нащо бути, їй-Богу, не знаю…»

Озираючись навколо, Олег і на собі відчув, що радянська влада принесе українцям голод і злидні. Згадуючи ті часи і себе у ті часи, з гіркотою і проблисками надії писав:

Так, із юності він жив надією і сподіваннями, що часи «панування ворогів» – це не вічне:

Разом із тим, скучивши за батьком, він спішить порадувати його головним – своїми першими літературними спробами.

У листі від 25 лютого 1922 року: «Написав вірш про Шевченка…»

У листі від 26 березня 1922 року: «Посилаю тобі два оповідання, вони потрапили до шкільного журналу…»

У листі від 25 травня 1922 року нудиться оточуючим світом: «Неначе душа замурована в якісь міцні, невидимі мури, не пропускають до мене ні світу, ні гомону життя, і зосталися тільки дві маленькі щілинки проти моїх очей, через котрі можна бачити тільки наше нудне буденне життя. Вони гнітуть, не дають спокою, не дають волі мріям…»

А ось і його мрії:

– «хотів би буть і філософом, і письменником, і художником так палко»

– «як би я хотів з тобою ходити по музеях, дивитися на статуї і картини, інші вироби мистецтва. І балакав, балакав…»

Батько підбадьорює сина надією на недалеку зустріч, підтримує його мистецькі поривання: «Не кидай писати! З тебе вийдуть люди!»

А вкрай сувора дійсність диктує своє. У грудневому за 1921 рік листі дружини до чоловіка зринає образ його сина, якого в сім’ї називали то «Лютиком», то «Лелекою». І мати із сльозами на очах пише: «Наш Лютик, ніжна квітка (ти пам’ятаєш, який він був раніше!) у великих чоботях (добре, що хоч вони є!) складає гільйо в лісі, тягне з деревні мішок з борошном, підсипає рельси на залізниці.) Може, й нечасто, але скуштував всього – заробітку ради!»

Так, за відсутності батька Олег взяв на себе функції постачальника продуктів сім’ї. Мати і син потерпають у голоді й злиднях. Якось у голодну зиму 1919 року в черговий раз зібрався піти з товаришем у село, щоб поміняти одяг на їжу. Але їх вчасно попередили: «Тікайте, тут людей їдять». Дякувати Богу, вдалося втекти…

Тим не менш Олег багато читає і, дослухаючись до себе, пробує писати власні твори.

І… доглядає за «братами нашими меншими». Ні, не для споживання, як це роблять зазвичай, але задля догляду над ними, порятунку їх від голодної смерті. Розводить у клітках кроликів та курчат. Особливо опікується рудим півнем, розмовляє з ним, грається, малює його…

Батько надсилає сім’ї грошові перекази, але вони не доходять, домагається через Міжнародний Червоний Хрест дозволу на виїзд дружини і сина за кордон – безуспішно… Спілкування з батьком стає можливим тільки за допомогою листування. Можна хоча б відвести душу…

Чому я, спитаєте ви, присвятив так багато уваги сім’ї Ольжича? Це для мене принципово. Переконаний: саме сімейне виховання визначає подальшу долю дитини. А вже далі саме життя корегує поведінку вихованої у люблячій сім’ї молодої людини.

…Невеликий відступ… Суджу по собі. Бабуся мені заповідала: «Хочеш зробити кар’єру – ставай комуністом. Хочеш залишитися людиною – уникай цього». Батько додавав при цьому: «Ставай фахівцем у обраній справі життя, і будеш завжди запитуваним». Я не став комуністом. Мама, захоплена моїми широкими мистецькими уподобаннями, скеровувала мене: «Не обирай вузької спеціальності, займайся мистецтвом – в ньому широке поле розгортання твоїх талантів». І я займався і займаюся режисурою, театральною педагогікою, пишу книжки з історії театру, поезії, живопису, філософії…

Проникливий поет-лірик Олександр Олесь виховував сина як майбутнього поета, у національно-патріотичному дусі. Поет-лірик, він прагнув зробити українську поезію зброєю. Рідне слово має стати для ворога гострим, як меч, а для рідного краю – сонцем. І синові, у якого рано виявились творчі здібності, він заповідає бути вірним своїй нації.