Дмитро Степаненко - Окопні історії - фронтовий щоденник

— Гном, викликай евакуатор, — лише й встиг він сказати перед смертю.

— Рація в тебе, а я рухатися не можу, — відповів Злобний Гном, та почув його лише Валерчик. Поранених забрали, і Гном усю дорогу до госпіталю відбрикувавася від шприца зі знеболювальним і читав присутнім лекції з техніки безпеки. Боявся втратити свідомість і весь час говорив.

— Зараз зробив би те ж саме, — розповідає Злобний Гном. — Та й Барс би пішов. Він би не повірив, що загине, і все одно пішов би. Все-таки, я свою маленьку війну виграв. Скажу більше: один двохсотий і два трьохсотих проти тридцяти двохсотих — це непоганий результат.

Був один бойовий офіцер у розвідувальній роті, та й той загинув. З одного боку горе. А з іншого навпаки: три десятки москалів слідом пішли. Якби кожен наш загиблий відходив на той світ із таким шумом і тріском, як Барс, в Орді мужики уже почали б закінчуватися.

На спостережний пост під Зайцевим завезли чотирьох новобранців із розвідувальної роти й залишили їм на господарстві шишарік. Ситуації бувають різні, до москалів менше кілометра, тож транспорт зайвим не буде.

Як вони там несли службу і чим займалися, ніхто точно не знає, але одного чудового дня будка загорілася. Хлопці, ризикуючи життям і здоров’ям, заходилися рятувати з вогню згущене молоко і тушонку. Про пожежу повідомили ротного, і він примчав на допомогу погорільцям. Коли під’їхав, будка вже догоряла, а біля неї тусувався закіптюжений вояка з двома патиками ковбаси в руках.

— Оце ви справ натворили! А де ж твій автомат, воїн?

Пауза.

— У машині… Був…

— Пі-пі-пі-і-і-і…

Автомат у вогні перетворився на шматок залізяки, і тепер командири ламають голову, як його списати.

Буквально через тиждень вранці цим же бійцям привезли харчі. Під’їхали, нікого не видно. А вони заперлися в бліндажі й сплять. Море по коліна.

— Я вже боюся вночі засинати, — жаліється Кривбас. — Коли не вийду надвір, чатового або взагалі нема, або сидить у навушниках, фільм на телефоні дивиться.

У бліндажі Прихвостень із Лисом сиділи й спостерігали, як новобранець розчековує гранату. Все було б добре, але… Дзинь! Виривається з рук лапка запалу. Лис устиг вискочити з бліндажа, а Прихвостню всю задницю осколками нашпигувало. Самого дослідника жоден осколочок не зачепив. Його набили і прив’язали поки що до дерева, сподіваючись, що мізків додасться.

Перед Команділою постало непросте завдання: як викрутитися? За подібну надзвичайну пригоду в підрозділі вже його самого штабники «снашатимуть». А замовчати не вийде, улюбленець Прихвостень на хірургічному столі в госпіталі. Лише після ножового поранення оклигав, а тут осколки.

Кого не можна покарати — того можна нагородити.

Замполіт швиденько підготував на Прихвостня документи, і орден він отримав навіть швидше, ніж Барс і Злобний Гном.

Нагороди дешевшають.

Один з наших бунтівників, Тихий, тепер уже боєць 34-го батальйону, разом із двома новими товаришами по службі під вечір сиділи випивали. На зауваження старшого зреагували оригінально:

— Та ми зараз підемо до сєпарів, побазаримо, і все буде нормально.

Накинули ще по сто грамів хороброї води

і рушили брататися. Метрів за сімсот до ворожого опорного пункту двоє втратили хоробрість і зупинилися.

— Боягузи, я сам піду! — вирішив ексрозвідник.

Коли Тихий підійшов до дороги, поряд зупинилася машина, звідти вистрілили, і він упав. Після цього сєпари дистанційно підірвали електродетонатором керовану міну в бік парочки. Одному нашпигувало осколками живіт, а іншому пошкодило ногу. На своє щастя, вони трохи не дійшли до охоронних мінних загороджень опорніка. Сяк-так, підтримуючи один одного, поранені доповзли до своїх. А Тихого більше не бачили. Шукали — не знайшли. Серед полонених не виявили. Жодної інформації.

Через три місяці сєпарів на цій ділянці відтіснили на пів кілометра, і в хащах випадково натрапили на залишки солдата. Упізнали по чубчику. Тяжко поранений, він уночі відповз трохи, заховався і помер.

Приїхав я уже нарешті додому. Зібралися родичі, засмажили шашлик. Лише сіли за стіл, дзвонить знайомий волонтер:

— Ти вже вдома? Телевізор дивився?

— Ні. А що там?

— Кет із 17-го батальйону загинула.

— Ну от, відпочив.

Шашлик у горло не лізе. Неначе й поїхав від війни, а вона не відпускає, геть і вдома знайшла. Ну вже нехай чоловіки, але не повинні молоді дівчата на війні гинути. До цього звикнути не можна. Смерть знову застала зненацька. Доки всі знайомі дома живі-здорові не будуть, повного спокою я не матиму.