Дмитро Степаненко - Окопні історії - фронтовий щоденник

— То це ви в лютому під Дебальцеве ракети запускали?

— Була справа.

— Вони над нами пролітали. Шум такий, неначе надзвуковий літак над землею летить і зараз вліпить просто межи очі. Весь колектив лежав смирно на землі, лише згадували всім відому мать. Класна штука, але з тих пір їх не чув.

— Точно наші «Урагани». У мене навіть руки сверблять запустити кілька по Лугандону.

— Якого лиха нам той далекий бантустан? Горлівка — ось вона, під носом. Сюди парочку ракет давай!

— Ти не розумієш. Я сам Луганський. Зі мною половина родичів не спілкується через те, що за Україну воюю. А якщо вийде кілька кварталів розпорошити на атоми, це буде їм усім від мене палкий «Привіт!».

* * *

…Бах!..Бах!..Бах!

У зеленці біля терикону закінчив роботу мінометний дивізіон. Розрахунок повмощувався перепочити. Лише перекурили, прибігає зі спостережного поста весь у патріотичних наколках Лавр, витягує з ящиків ще кілька мін і споряджає їх.

— Ну й на закуску традиційний сюрприз, — по черзі закидає міни в трубу.

Бах!

— Особисто від мене, спеціально для дорогих земляків.

Бах!

— Ловіть, сусіди! Однокласники! Співробітники! Для вас, скотиняк, нічого не шкода!

Бах!

— Так стріляв би й стріляв.

Бах!

— Лавр, збавляй, залиш щось на завтра. А ти точно місцевий? Українською занадто гарно розмовляєш.

— Вишку шахтну бачите? Я на цій шахті до війни працював. Оці наколки — спеціально для колег, щоб тіпалися, коли я в душовій роздягатимусь. Місцевішого за мене у всьому секторі «С» не знайдете. А українська на дамбасі — ознака інтелекту й мінімальної освіти. Російською тут кожен бомж і наркоман вміє балакати.

Тижня два по тилах сєпарів каталися дві самохідні артилерійські установки. Техніки в москалів вистачає, але ця парочка на нашій ділянці примелькалася своєю активністю. Вони ніколи двічі не стріляли з однієї позиції, щодня змінювали місце дислокації і ховалися подалі від житлових масивів. Що найнеприємніше — САУ активно намагалися влучити у нашу «Ліру». За плечима бригади всього один гаубичний дивізіон, і той спокою не має. Передова нервується. Інформатори розводять руками: чули, як стріляють, але не видно звідкіля. Безпілотники штабу сектору видають нам лише статичну інформацію із запізненням, а тут потрібні точні оперативні координати. Своєї пташечки немає. У біноклі противника не видно. Артилеристи відчули відповідальність моменту й пообіцяли могорич тому клапану, який засіче вражин. Здали в пункт прийому брухту машину латунних гільз і налаштувалися на грандіозну гулянку. Але до могоричу справа не дійшла.

Опівдні на передові позиції сєпарів виїхали дві САУ, чотири танчики й кілька бех. І спокійненько, як у себе вдома на полігоні, почали обстрілювати наші клапани.

— Мужики, це ж ті самі САУ! Головне не випустити! — зраділи бандерівці.

Для міцно заритої в землю піхоти, озброєної безвідкатними гарматами, ПТУРами й мінометами, бронетехніка — звичайна ціль. Особливо, якщо ще й наші гаубиці активно насипають. Через двадцять хвилин бою один кацапський танчик зрозумів, що щось пішло не так, і втік. Інші три, обидві САУ і бехи, немилосердно кіптюжачи небо, ще кілька годин догоряли.

— А що це було? — дивувалися бандери.

— Наче і свята нема, а такі подарунки…

— У Горлівку прибуло велике поповнення з тренувальних таборів, — пояснили інформатори, — у них руки свербіли по укропах постріляти. Вирішили показати місцевим сєпарам, як треба воювати. Показали. Повоювали. Ще й доби на передовій не відбули, а ви їх уже ротірували.

— Чудово! Чекаємо новеньких!

Із журналу запису спостережень розвідувальної групи.

(Черговий N).

10:00 Заступив на пост, усе спокійно.

10:30 В напрямі орієнтира № 6 на відстані 1800 метрів двоє людей граються з собакою.

10:40 Вибух на п’ятдесят метрів правіше і глибше по фронту від спостережного поста.

…

(Черговий Y).

12:00 Прийняв чергування, праворуч від поста валяється дріт від ПТУРа.

12:01 Здається, цього ідіота N з біноклем сєпари помітили. Винесли на відкрите місце ПТУР, встановили і вистрілили. Собачка… Добре що не попали.

12:02 Треба негайно переносити спостережний пост, поки по нас міномети не пристріляли.

Місцеві інформатори з Горлівки повідомили, на якій вулиці і біля якого будинку стоять два «Гради». У Google Maps ми вирахували координати і передали артилеристам. Як стемніло, гаубиці зробили один залп. Зв’язалися з інформатором: