Дмитро Степаненко - Окопні історії - фронтовий щоденник

— Ну що, де снаряди лягли? У яку сторону поправки робити?

— Поправок не треба. Один снаряд ліг точно між «Градами», їм хана. А ще один розніс на клапті мінометний дивізіон, він ввечері сюди підтягнувся й поряд стояв. Так що досить.

— Е-е-е! Як це досить? — розсердилися артилеристи. — Ми пів дня снаряди розвантажували і до гармат носили. Налаштувалися години півтори постріляти, а тут — «досить». Так діла не буде. Давайте ще якісь координати, бо ми за себе не відповідаємо.

Артилеристи — люди тонкої душевної організації. Ледве від них відкараскалися.

Справа в тому, що артилеристи на виїзді, коли відпрацюють цілі, швиденько збираються, чіпляють гармати до тягачів і втікають на іншу позицію. Залишаючись на місці, ризикують під «Град» потрапити, або кацапські гаубиці залп у відповідь влуплять. А якщо боєприпаси не використати, важезні ящики зі снарядами знову треба на машину вантажити. Знизу вгору й швидко. Або посеред поля залишити. Це реальна підстава.

Коли ми повернулися з Топольок у Корівники, наш підрозділ нагадував філіал концтабору.

У наметі, розрахованому на двадцять чоловік, жило сорок. Збиті із соснових колод двоповерхові нари займали майже весь внутрішній простір намету. До того ж відстань між ярусами не давала можливості сидіти. Ти або лежиш, або йдеш надвір. Якщо якась міна прилетить, із намету ніхто вискочити не встигне, ці колоди кришкою домовини зверху ляжуть.

Після десятої вечора не можна розмовляти й сміятися, щоб не розбудити Команділу.

Ходити треба лише в берцях і формі-піксельці.

Душ можна приймати лише після десятої вечора.

Шакали стали кастою нероб: на пости не ходять, воду не набирають, казана помити — навіть не заїкайся. Зате, коли Кривбас їсти наварить, перші з мисками біжать.

У місто з’їздити, відпочити в сауні — табу.

Майже кожного дня шикування.

Кожних два-три дні навчальна тривога.

Від ранку до вечора якісь безглузді заняття.

Щоденний підйом о шостій ранку і зарядка навіть для тих, хто був на виїзді чи стояв на посту.

Старожили на нові правила відверто забили, але загальний настрій у колективі був неприємним і занадто похмурим.

— Він нас уже так заганяв, що ми боїмося анекдоти розказувати, — жалілися новобранці з четвертої хвилі мобілізації, — лише чує, що хтось сміється, обов’язково знайде, чим настрій зіпсувати, або роботу підкине. Енергетичний вампір.

— Бунтуйте, бо він за рік вас так дістане, що біда буде. А ми підтримаємо.

Поки-що-лейтенант, якого Команділа постійно примушував ганяти бійців, теж став на наш бік:

— Ніхто не врятує такого командира, а друга рятуватимуть усі. Краще ми з хлопцями будемо друзями. А якщо ротному щось не подобається, це його проблеми. Нехай сам підлеглих напрягає.

Новачки виявилися дружними, вивернули кожуха ротному і решті шакалів прямо в очі. Бунт досягнув деяких компромісів: приймати душ вдень, ходити в кросівках, після нічного чергування не виходити на зарядку. Дембелям офіційно дозволили не носити піксельку (бо її в нас не було), пропускати зарядку (бо ми й так на неї не бігали) та їздити в сауну. Але загалом ні чорта не змінилося, обстановка в підрозділі була, як на зоні. Хлопці майже повним складом написали рапорти на ім’я командира бригади, щоб або змінили командира розвідувальної роти, або міняли роту. Команділа тим часом найбільш активних бунтівників перевів у 17-й та 34-й батальйони, на передову, а в штабі розповідав, що позбавляється аватарів.

У розвідувальну роту прибув новий шакал із зовнішністю жовтого карлика з фільму «Місто гріхів». Придумав собі грізний позивний «Халк». Оскільки ніхто не пам’ятав ім’я кіноперсонажа, вигадали клоуну нове: «Танчик». Як синонім до «твердолобий» і аналог до «по пояс дерев’яний». Жадібний до сказу, де що побачить, відразу під себе гребе, все йому без кінця і краю треба. Зате, лише Кривбас їсти доварює, він тут як тут з мискою. Язик не повертається це чмо офіцером назвати.

У кращих традиціях голлівудських бойовиків Танчик розказав нам, що ми ніхто і нічогісінько не вміємо. Особливо його вразили такі кричущі недоліки: слабенька стройова підготовка, відсутність військової виправки і вперте небажання особового складу стояти перед ним у позі «струнко». Але він таки да, зробить із нас справжніх рексів. За допомогою фізичної підготовки й одному йому відомих секретів орігамі, фен-шуй та боротьби нанайських хлопчиків на мізинцях. Ми, наївні, вірили, що за дев’ять місяців війни хоча б дечого навчилися. Але справжній «проффесіонал», хоч і перший день в АТО, відразу розпізнав дилетантів.