Дмитро Степаненко - Окопні історії - фронтовий щоденник

Із 90 бійців роти бажання стати супер розвідниками виявили шестеро новачків. На першому ж занятті «Як зняти вартового» Танчик серйозно надрізав бойовим ножем п’яткове сухожилля улюбленому Прихвостню командира. А оскільки Прихвостень був відомим на всю бригаду стукачем, новобранці аж пищали від радості.

— Сподіваюся, це було не останнє кровопускання, а то я так ніколи й не навчуся зашивати різані рани, — висловив сподівання ротний медик, який у той день був на виїзді й пропустив поножовщину.

Танчик вигріб від ротного за підранка і на деякий час втратив інтерес до виховання Рембо/Командос. Заодно відмовився виїжджати на клапани:

— Пусть салдафони с рюкзакамі па пєрєдавой бєгают, а я афіцер і у мєня другіє задачі, сдесь, в тилу.

Через кілька днів до мене підійшло двоє блюдолизів Команділи:

— Démon, «пріказ» ротного, щоб ти до обіду вимітався з намету, ти тут більше служити не будеш.

— Питань нема, хай офіційно переводить, я виберуся.

— Ні. Забирай манатки, і щоб духу твого тут не було.

— Цікавий прикол. А де мені жити? А якщо я зараз додому поїду і попадуся, хто відповідатиме?

— Не наші проблеми.

Кілька місяців намагався перевестися з розвідки, не відпускали, а під ДМБ пощастило. Додому їхати не ризикнув, все-таки це дезертирство, а служити залишилося два тижні.

Комендачі прийняли з обіймами, а я їм натомість пообіцяв допомогти ходити на пост до штабу. Як в анкеті: місце фактичного проживання не співпадає з місцем реєстрації. Через кілька днів, на вечірніх посиденьках, Тучка розповів:

— Я раніше думав, що ви всі з розвідки по черзі втікаєте з якихось особистих причин, а сьогодні зустрів біля штабу ротного вашого. Він відізвав мене в сторону і каже: «Ти же сматрі, кагда дакумєнти на Démonа будут гатови, нє забудь єму в ваєнік запісать, шчто он больше нє развєдчік, а камєндач. А то прієдєт дамой і будет хвастаца. Он больше нєдастоін разведчікам називаца». Мені не те що чути, дивитися на нього гидко було. Командир роти, цілий майор, сотня підлеглих, і раптом така дріб’язковість і підлість. Чоловік дев’ять місяців провоював, і «недостоин». Не хотів би я такого командира.

— Тучка, не звертай уваги. Мені наплювати, що у військовому квитку напишуть «стрілець-регулювальник». Хай хоч напишуть, що я коні пас. Те що я бачив і пройшов, у мене ніхто не відбере. Я правду знаю, й усі хлопці її теж знають. А шакал на те й шакал, щоб дзявкати.

Одному воїну світла після численних бойових трохи повело дах. Забув, що вже не на передовій і на посту в базовому таборі обстріляв машини на трасі та, за звичкою, прострілював лісосмугу. Наступного дня комбриг на загальному шикуванні великими буквами розказав, що з цього приводу думає.

Молодий, трохи офігевший новобранець ЧеПе (так, це справжній позивний) тихенько запитує:

— Дядьку Орлику, а що з ним тепер буде?

— Виведуть за лісосмугу, примусять викопати яму і розстріляють к бісу, — ховає усмішку вояка.

— А хіба так можна? — непокоїться ЧеПе.

— Раз плюнути! А в документах запишуть, що його сєпари застрелили. Бойові втрати. Герой. Медаль посмертно. Справі кінець.

— ?..

Давненько я не був біля штабу. А сьогодні заступаю на пост із його охорони. Ну що ж. Кара невелика, мушу відбувати. Тут обновка: хатка для чатових. Щоби ті мали де ховатися від сонця, вітру, дощу, снігу, граду та інших військово-польових неприємностей. Чотири кілки скріплені між собою так-сяк кількома поперечками й накриті двома шиферинами. А щоб скособочена хатка не впала, її з трьох боків підперли піддонами.

— А що, хтось будку машиною загорнув? Перекосило її не по-дитячому… Як вона взагалі ще тримається?

— То вона така й є, — пояснює чатовий, — я ще тиждень тому в ній сів, до бильця притулився, мало не розвалив.

— У нашій армії багато умільців, у яких руки не з того місця ростуть.

— Рукожопи, інакше не скажеш.

— Ти, головне, до неї вночі не підходь, бо якщо шифер об асфальт торохне, то не лише штаб, а й пів Костянтинівки по тривозі підніметься.

— Ясно. Робили як для себе.

— Не те слово.

Що цікаво, біля підрозділів стоять навіси, душові кабінки, лазні. Все як із підручника по ремонту. А для штабу, мабуть, на зло нахалтурили. Люблять солдати штаб.

— Як тут? Що до чого? Які обов'язки? — продовжую розпитувати попередніх чатових.

— Уночі бажано не заснути, бо можна впасти з диванчика. А від шуму штабники попрокидаються, почнуть бігати й панікувати. Навіщо тобі зайвий шум і метушня?