Дмитро Степаненко - Окопні історії - фронтовий щоденник

Замовкають, і тут у повітрі шелест…

— Міни!!!

— А що нам робити? — десять пар переляканих очей.

— Тікайте! — не зовсім в тему вереснув, стартуючи, майор.

Вони як ломануться! Мінімум двоє наступило мені на ногу. І в крайню позицію окопу з розгону — плиг! Плиг! Як жаби, у три шари. Один не розрахував своєї ваги з екіпіровкою, до окопу не дострибнув, упав на землю й перекотився. Окоп заповнили вщерть. Мені нема куди влізти й кулемета поставити, це ж взагалі була моя позиція.

— Вас же всіх однією міною накриє! Розтягнулись по окопу!»

Злобний Гном: «Купа починає ворушитись і рачки, підпихаючи один одного касками у м’які місця, суне на дальній край. При цьому плечима, ліктями й автоматами немилосердно знімають стружку зі стін окопу. Одне чудо впихається на мою позицію. Із-під каски витріщилися круглі, як п’ятаки, очі.

— Ти що, хочеш тут здохнути разом зі мною?!!

— Ні…

— Ну то шуруй далі!

Поряд зупиняється ще один:

— А що тепер буде, я кулемет нагорі залишив?

— Він тобі зараз треба?

— Ні…

— То сиди тихо, потім забереш… Воїн бобра!»

Медик: «Сиджу на пеньочку, курю. Тут туша в броні, розгрузці й касці об землю біля мене: ляп! І руками каску ще до землі притискає. Міна рвонула, це чудо піднімає перелякані очі. Кліп-кліп. Знову свист. Він руками за каску і сам себе мордою об землю — хрясь! І так кілька разів. Я думав, яму в стежці виб’є. І чого ото так нервуватися, міни лягають біля Мухобоя, метрів за триста збоку».

Злобний Гном: «Наче все затихло, натовп повилазив з окопу, обтрушуються, познаходили свої автомати. І тут знову міни. Цього разу вже жодних команд не треба було. Усе стадо дружно ломанулося в бліндаж. Я їм згори:

— Ви куди, це ж братська могила!

Але хрін ти їх із бліндажа виманиш. Майор як біг до бліндажа, то перечепився й впав біля шишаріка. Там і заліг. Коли притихло, командує:

— Бігом у машину!

Броненосці з бліндажа одне за одним стартонули як на стометрівку, і в будку з розгону! Із усією амуніцією! Вскакують у шишарік без пауз і на льоту пакуються. Як в тетрисі на максимальних швидкостях. У бригаді вантажилися в нього хвилин п’ятнадцять, насилу втовклися. А тут від команди вантажитися до старту машини минуло від сили десять секунд. Майор доганяє ззаду і кричить:

— Ну що, синки, сподобалась екскурсія на передок?»

Орлик: «Повертається з передка шишарік, із кабіни виходить майор, а з будки висипаються новобранці. Коли дивлюся, в одного губи трусяться і сльози на очах.

— Пачєму ви, таварісчь майор, нє сказалі, што па нас будут стрєлять?

— Ти ба, яка несподіванка! А коли сказати треба було? Коли призивали, у військкоматі, чи коли на війну приїхав?»

Давно ми вже так не веселилися, правду кажуть: «Хто в армії служив, той у цирку не сміється».

У Кривбаса три дні потім боліла відтоптана права нога. От слони.

Бригадний психолог довго порівнював таблички та графіки, шаманив над анкетами і зрештою авторитетно заявив:

— На момент закінчення Дебальцівської кампанії стрес бійців, що вийшли з оточення і несли втрати, виявився меншим, чим у їхніх товаришів, що знаходилися у відносній безпеці за межами плацдарму і намагалися прийти на допомогу.

У дитсадку просто. Друг — це той, хто з тобою грається.

У дорослому житті складніше. Друг — це той, хто щось робить для тебе (пізнається в біді).

На війні навпаки. Друг — це той, для кого ти щось робиш. Бо війна — це дзеркало, яке постійно показує, що в тебе всередині. Тут дружба має чітко визначену ціну. Настільки високу, наскільки готовий сплатити за неї ти сам. Такий підхід спрощує відносини, скасовує взаєморозрахунки і підвищує самооцінку. А ще дає відчуття спокійної радості лише від того простого факту, що твої друзі є десь живі на цьому світі.

Полем їде будка саперів, періодично зупиняється, з неї вивантажують ящики з протитанковими мінами. Сапери обережно кладуть кожну міну в правильний порядок, вкручують детонатор, знімають чеку і запускають механізм бойового взводу. Механізми трьох чи чотирьох мін деренчать, як прабабусин будильник. Порожні ящики повертають у будку.

Край поля лежить купа порожніх ящиків із-під мін. Полем повільно їде будка, з неї подають міни з уже вкрученими детонаторами й зірваною чекою. Сапери, які йдуть слідом, просто опускають міни під ноги й запускають таймер взводу. Позаду них деренчить десяток мін.